Сусіди кажуть:
– То русалка, хай їй чорт.
А другі:
– Щас. Прямо. То древ’яниця, у неї тама кубло.
Тут якась дурна молодичка всунеться:
– А може, то сліповран.
Всі на неї як накинуться:
– Отож ти й дурна!!! «Сліповран»! Сліповран без голосу, на те він і сліповран!
Молодичка дурна знову ляпне:
– Та може він і сліпий, а голосяка в його, наче в димарі гуде. Я ж чую, не глуха.
Всі:
– Та він і сліпий краще за тебе бачить! Шо йому нада, він добре бачить! У його ж уся сила в па-азурях! А не в го-олосі!
Хазяїн – молодички тієї чоловік – замічаніє їй робить:
– Харош уже, жінко, погомоніла, – та йди собі. Їсти вари, чи шо. Забагато балакати стала.
От наче все, як завжди: сидять, гомонять, мислі сообчають, сумнєнія в природі виражають. А Бенедиктові зненацька чогось так погано зробиться! Наче отуто, в середині, печія припече, а кругом тієї печії, – наче мороз. І у спині теж начебто незручність. І за вухами ниє. І слина гірчить.
Другим разом поскаржишся комусь, а тобі й скажуть:
– Це тобі кись у спину дивиться.
Ні. Навряд чи. Не схоже. Це шось усередині пручається, а може, як Нікіта Іванич каже, то ФЄЛАСОФІЯ.
Подивишся на людей, – на дядьків, на жіночок, – наче вперше бачиш, наче ти не їхньої породи, або тільки з лісу вийшов, чи, навпаки, до лісу зайшов. І все тобі в диковину, в нудну диковину. От, думаєш собі, жінка: і нашо вона нада, жінка? Щоки, живіт, очима кліпає, шось там сама до себе балакає. Головою вертить, губами плямкає, а шо в неї всередині? Пітьма м’ясна, кістки скрипучі, кишки кілечком, та й більш нічого. Сміється, лякається, брови супить, – а чи має вона насправді почуття якісь? Думки? А шо, як вона тільки прикидається жінкою, а сама перекинчик болотний? Як оті, шо в чагарях гугукають, старим листям шарудять, гіллям поскрипують, а самі не показуються? А якшо встать, підійти та й перевірити: пальці рогулькою розставити та в очі їй і тицьнути? Шо буде? Вя-я-я! – і впаде, так же ж?
Та звісно, шо галасу не оберешся, дядьки тобі по шиї надають, не подивляться, який ти там государствений писець, казьонний голубчик, – геть тобі мордяку розквасять; а якшо якийсь малий мурза дізнання учинить, – будуть присягатися-божитися, шо так і було, шо синя харя – то в тебе звичайне Паслєцтвіє, шо і в батьків твоїх таке саме рило неприглядне на морді висіло, і в бабусі.
От і сьогодні, тільки звечоріло, прямо на робочому місці, хтозна з якої причини, у Бенедикта всередині ФЄЛАСОФІЯ засвербіла. Каламутно-каламутно, наче тінь під водою, стало шось у серці розвертатися, млості наганяти, кликати, а куди? – і не розбереш. І наче мороз по спині, і сльози навертаються. І чи то лють розбирає, чи літати хочеться. Чи оженитися.
Калабок з голови нейде, така страшна історія. Як він ото співав-співав... По лісі котився-котився... На смєтанє мєшон, на аконце стужон... От тобі й стужон.
І Варвара Лукинишна теж, де не взялася, з отими своїми розмовами облудними. «Конь» їй знати треба. Та прям, занепокоєна. Та мало там чого Федір Кузьмич, слава йому, в стіхах виражатиме. На те вони й стіхи, шоб ні чорта не зрозуміти. А шо Федір Кузьмич, слава йому, на голоси розмовляє, так шо з того... Та то, мабуть, у всякого так. От хоч би й Бенедикт: вранці на роботу по сонечку йшов, снігом порипував, думки всякі приємні у голові перебирав, і море йому було по коліна. А зараз, проти ночі, – наче підмінили: і тонкослізий, і полохливий, і темінь за віконцем оно, яка, на вулицю вийти, – як у валянок головою, – а прийдеться. І Оленьки чогось нема, без неї в хаті ще більш тоскно.
Ударили в калатало: кончай работу.
Голубчики з місць посхоплювалися, письмові палички покидали, слиною свічки гасять, поспішають, сіряки натягують, у дверях штовхаються. Шакал Дем’янич, малий мурза, столи обходить, готові сувії до короба збирає, порожні чорнильниці в берестяники пхає, письмові палички ганчірочкою обтирає. Бурчить, шо ржавлі багато переводимо, шо паличок не настачиш, так на те він і мурза, шоб зудіти, людей кривдити, а така йому над нами влада, позаяк він є Ветеран Льодового Побоїща. А шо воно за Побоїще таке, і за яких часів і з ким Шакал Дем’янич на ньому бився, і чи багатьох поклав кийком, чи може своїм костуром, – не знаємо, і знати не бажаємо, і не запам’ятаємо, навіть якшо нам скажуть.