От і день скінчився, і згас, і одгорів, і впала ніч на містечко, і Оленька-серце розчинилася десь у покручених вуличках, у засніженому просторі, наче вигадана; з’їли скороминущого друга-калабка, і тепер Бенедиктові треба поспішати додому, добиратися по пагорбах, по заметах, спотикаючись і падаючи, зачерпуючи сніг рукавом, відшукуючи стежку посередь зими, розводячи зиму руками.
Бо шо таке зима? Яка вона? Це коли ти з морозу увійшов до хати, валянками витупуючи, сніг оббиваючи, обтрушучи й сіряка, а задубілу шапку з усього розмаху б’єш об одвірок; нахиливши голову, прислухаєшся всією щокою до пічного тепла, шо легенько повіває зі світлиці: чи не згасло? – не дай Боже; – розпахнувши на собі одежу, розслабляєшся в теплі, наче дякуєш комусь; і скоренько роздувши вогонь, підгодувавши його сухою, старою ржавлею, трісочками, полінцями, витягуєш з-під купи ганчір’я ще теплого горщика з мишачим борщиком. Пошукавши за комином, дістаєш зі схованки згортка з ложицею та вилицею, і знову наче вдячний: усе на місці, нічого не поцупили, крадій, мабуть, і не зайшов, а як зайшов, так нічого й не знайшов.
І посьорбавши звичного, негустого борщу, сплюнувши у жменю кігтики, задумаєшся, задивляючись на слабкенький, синюватенький вогник свічки, прислухаючись, як там шось шкребеться під підлогою, як потріскує піч, як виє, підступає, тужить за вікном, проситься у хату шось біле, важке, холодне, невидиме; і уявиться раптом тобі твоя хата далекою та малою, наче з дерева дивишся, і все містечко здалеку уявиться, наче впало у замет, і порожній степ кругом, де гуляє білими стовпами завірюха, наче когось попід-руки ведуть, а голова теліпається; і північні ліси примаряться, порожні, темні, непролазні, і гойдається гілля північних дерев, і гойдається на гіллі, – вгору-вниз, – невидима кись, – перебирає лапами, витягує шию, притискає невидимі вуха до пласкої невидимої голови, і плаче, голодна, і тягнеться, так і тягнеться до житла, до теплої крові, шо вистукує у людській шиї: ки-ись! ки-ись!
І тривога морозцем, манюсінькою лапкою зачепиться за серце, і здригнешся, пересмикнешся, пронизливо довкола озирнешся, наче сам собі чужий: шо це? Хто я?
Хто я?!..
Тьху ти... Та осьо ж я. Наче на якусь мить випустив себе з рук і трохи не виронив, ледве встиг підхопити... Тьху ти... Бач, шо тая кись робить, бач, шо вона аж здалеку з тобою витворяє, як вона винюхує, вчуває, вишукує, – крізь дальню далечінь, крізь пронизливий сніговій, крізь рублені з товстих колод стіни, а шо ж буде, як на дорозі перестріне?..
Нє, нє, не можна, ну її, не думать про неї, гнать, не споминать, ану прямо зараз засміятися, чи станцювать, – навприсядки піти, наче на Майський Вихідний, пісню гучненьку-веселеньку заспівати!
Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду! Гопля, люлечки ду-ду! Гопля, люленьки мої! Тритатуленьки мої!!!..
Отак буде краще... Наче й легше... Іскуства вазвышаєт, – так каже Федір Кузьмич, слава йому. Но іскуства для іскуства – ета нєхарашо, – навчає нас Федір Кузьмич, слава йому. Іскуства далжно бить тєсна связана з жизнью. «Жизнь мая! Іль ти пріснілась мнє?» – мо’ й справді... Не знаю.
Та й шо ми про життя знаємо? Якшо вдуматись? Хто йому звелів бути, життю? Чому сонце по небі котиться, чому мишак шкребеться, дерева тягнуться до сонця, русалка плещеться у річці, вітер так і повіває квітами, людина людину по голові палицею б’є? Чому другим разом і бить не хочеться, а хочеться втекти, податися кудись, влітку, не розбираючи дороги, туди, на схід сонця, де аж по плечі трави світлі виросли, де річки грають сині, а над річками мухи золоті товчуться, дерева невідомі аж до води гілля звісили, а на тому на гіллі, чули таке, біла-білесенька Княжа Птаха – Павліна. А очі ж у тої Птахи Павліни – на пів-обличчя, а рот людський, червоний. А краси вона такої, Княжа Птаха, шо нема їй од самої себе спокою: тулуб білим різьбленим пером покритий, а хвіст аж на сім аршин, наче сітка плетена висить, наче розкішнеє мереживо. Птаха Павліна весь час голову повертає, сама себе оглядає, і всю себе, ненаглядну, цілує. І нікому з людей од тієї птахи білої, скільки світ стоятиме, ніякої шкоди не було, нема й не буде. Амінь.
Багатії, – вони того багатіями звуться, шо багато живуть.
От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.
Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв’язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!