Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об’явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.
А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.
А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: «Р-а-з-д-а-й-т-е.....................», а шо раздайтє – і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.
Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда – на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? – треба, – а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!
А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! – отож-бо й воно! Без підходу не можна!
Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? – взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло – аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах – каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: «Інваліду!.. Інваліду кришку!!!»; у натовпі малі діти шастають, – по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим’я, – так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? – ото-о-ож.
Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, – у кого й серце стане, тягаючи – а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб’ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.
Ні, з нами так не можна.
Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.
А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.
А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.
Отакий він, розум государствений.
Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній – для остраху – холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.
На дворищі служби різні: сараї, комори, хлів для перевертнів, бараки, де холопи живуть. А холопів тих – сила-силенна: і на мишаків ловці, і мірошники, і квасовари, і грибцятники, і хвощівники, і кого тільки нема! Є й дівчата-покоївки, є й прялі, є й ткалі, а то є ще одна молодиця особенна, і приставлена та молодиця сніжки катать, у товчених каганцях, наче у борошні, обвалювать, і до столу подавать, а Варсонофій Силич зволить тії сніжки їсти.
Сподобився раз Бенедикт лицезріти Варсонофія Силича у славі його: йшов собі мимо, аж раптом глип: стій, не пройдеш, малі мурзи дорогу перегороджують, на голубчиків визвіряються, а кого й кийком по спині огріють: не сунься. Тут тесові ворота відчиняються, дзвіночки брязкають, перевертні валянками тупотять, сани риплять, а у санях – ма-а-а-а-атінко ріднесенька! – Варсонофій Силич, гора-горою, россівся. Народ зрадів, шапки познімав, у ноги кланяється: «Доброго здоров’ячка, довгої тобі жизні, Варсонофію Силичу, годувальничку ти наш, дорогенький ти наш, жіночці твоїй також, діточкам також! Та шо б ми без тебе пили-їли, ріднесенький ти наш, золотесенький, солодесенький!»
Отак йому всі кричать, – і Бенедикт також, – аби він, ірод, розм’як маненько та другим разом їсти більше дав: чи сальця, чи ріпи, чи хвощів на якийсь празничок, а не сам усе з’їдав.