А от Федіра Кузьмича Бенедикт ніколи на свої очі не бачив. І вже й не сподівався сподобитись.
І ось нате вам, будь ласка: не далі як сьогодні, звичайного тобі дня, у звичайну, як там не кажи, простецьку лютневу днинку, сіреньку, каламутненьку, з метелицею-порошею та північним тривожним вітерцем, – дме він і змітає снігову крупку зі стріх за комір, холодить голубчикам шию, набивається у бороду, фарбує вуха у червоне, – одним словом, звичайного тобі дня, сьогодні! сьогодні! – під’їхали до Робочої Хати сани, а у санях гінці, та такі вже розодіті: ой, та в поясах, та в шапках, та у рукавицях, та у ногавицях, а Боже ж ти мій, чого на них тільки не понамотувано! – і об’явили: жалує вашу Хату сам Федір Кузьмич, слава йому, пресвітлими своїми відвідинами.
А в Робочій Хаті, так твою двадцять, спозарання всі печі згасли. Ночні Работники, Істопники, замість того, шоб дровець підкладать та полум’я роздувать, упилися ржавлею, а може й квасу мекнули по повній, а може, чуєш, і гонобобелю нанюхалися, хоч воно й самовольство, – та й проспали вогонь. А як продерли очі, бігом до печей, – а там і попіл захолов, та й того у димарь видуло.
Крику!.. А матюччя добірного! – за весь рік, бува, стільки не наслухаєшся, а шо ж робить? – а шо робить: побігли позичать вогню до сусідніх Робочих Хат, а там не дають. Ви нам того разу не дали, тож і ми вам – дулі тепер; Хазяйство – діло рук кажного, розгрібай сам. А хіба нам діло, шо ви казьонні; ми, ма’ть, казьонніші за вас. Ану, пішли звідси, козолупи дрочені! Бо ми вам зара ще й звіздюлєй випишемо на дорогу.
Так наші з голими руками й ушилися, а тут – глип! – гінці. Наші сполошилися, озлилися, мало не плачуть; хто рученьки заламує, хто з переляку всцявся, а Костянтин Леонтич, отой, шо в куточку коло віконця сидить, на якийсь час наче розуму позбувся: став волати на все горло, шо, мовляв, бачу, бачу стовпа безтілесного, пресвітлого, прежахливого, громоподібного, стоокого, а у тому стовпі і крутиться, і вертиться, і струменіє, і крилами віє, і звір на чотири сторони ходить.
А начальство точно, шо озвіріло та на чотири сторони побігло, з криками та з матюками: где Никита Иваныч, Главный Истопник? а подать сюда Никиту Иваныча!
І Бенедикт, разом з усіма, теж захвилювався-заметушився, – аж йому застукало у скронях і перед очима темні плями заколивалися: Нікіта Іванич! Де Нікіта Іванич! Бо осьо ж, зараз, така подія, така ж оказія, Господи! Та може Федір Кузьмич, слава йому, раз на сто років людям показуються! Раз на сто років із терему вийшли, зі світлого, крутоверхого, з-під різьблених курдалясин, попід дахом понадрючених, з-під маківок багряних, молодою ржавлею пофарбованих, боботюколками понатиканих, кукумаколками розцяцькованих! Госссподи!.. Госссп...! Радість же яка, страшне, яка радість!.. Та я...! та куди ж мені...! та божжж…!.. та де ж той Нікіта Іванич, хай йому чорт!.. Не розуміє, чи шо?!
Гінці тим часом зіскочили з саней, і давай розстелять, шо з собою понавозили: доріжки камчасті, візерунчасті, ткані по всій Хаті розкотили; і на ґанку доріжка, і під ґанком доріжка; миттю сніг навколо Хати утоптали і ведмежі шкури отако, півколом, виклали; красота! – вмерти й не жить. Васько Вухатий припав всіма вухами до землі, прислухається: їдуть, не їдуть; а ось уже й кричить: «Чую! Їдуть!» – і одразу вдалечині наче біла хмара затремтіла: сніжна курява. Здійнялася хмара, насунулась, і народ замалим не вмер, та не треба було: бо то тільки малі мурзи виявились, для більшої солідності проїхали: шоб, мовляв, аж наперед трусилися.
Оце ж вони проїхали, тільки людей даремно налякали, а потім, як проминуло скількись там часу, – о, чув! – наче дзвіночки кам’яні забрязкотіли. І пташки схарапудились, і помертвіло кругом, і ось уже хмара сніжна суне, а в ній вихорі гуляють. Тут усі, хто був, хто біля ґанку стояв, – Істопники недбалі, писці, – Оленька промайнула, – кухарі зі Столової Хати, так просто перехожі, – всі, хто набіг за витрішками, – всі, як оце стояв, простяглися ниць, і Бенедикт разом з усіма, тож як там під’їхали, як із саней виходили, шо там діялось, які-такі церемонії, чи там метушня, абошо, – нічого він не бачив і не чув, тільки у вухах постукувало та серце калатало: тук-тук! тук-тук! Схаменувся лишень тоді, як його копняками з кучугури підняли та до хати погнали – благоговіти. А там! – наче й тепліше стало: красота, кругом доріжечки позастелені, і на тубаретах доріжки, і на лавах доріжки, віконця мереживами серпанковими позавішувані, все сміття у кутки позаметене та берестою прикрите, його й не видно, хіба шо повонює; а свічок – страшне скільки, тільки жодна не горить. Вогню ж нема. І Нікіти Іванича нема. Потім хтось Бенедикта у спину ткнув: сідай, голубчику, Федіру Кузьмичу не ндравиться, як хтось стовбичить. Бенедикт сів, заціпенів і дивиться.