І всі також заціпеніли, і тихо, аж мертво стало. І з-за дверей крочки такі дріботливі: тук-тук-тук, – і в хатні сутінки, на багряну постілку заходить сам Федір Кузьмич, слава йому.
– А от і я, голубчики, – промовляє.
І од страху та радості в голові у Бенедикта наче жар розгорівся, а в грудях наче якийсь простір розширився, а серед того простору наче кулак зціпився, підперло і нема чим дихать. І дивиться Бенедикт наче крізь туман, і тільки й дивується: ти ба, а Федір же Кузьмич не вищий за Котю, ледве-ледве Бенедиктові по коліна. Тільки в Коті руці масєнькі, пальчики рожеві, а у Федіра Кузьмича ручищи наче заслінки у печі, і ворушаться, без кінця ворушаться.
– Нє ждалі? – промовляє Федір Кузьмич, засміявшись. – То я таку картину хочу намалювать: «Нє ждалі», еге. Всім, мабуть, сподобається. Там, ета, один заходить, а другі, значить, здивувалися, аж попідхоплювалися. То будем розмовлять, чи шо. Як живете, шо поробляєте?
– Переписуємо, Федоре Кузьмичу! – загомоніли голубчики, а Федір Кузьмич засміявся, і багато які теж засміялися, наче їм од серця одлягло: ти ба, який Федір Кузьмич, слава йому, простецький виявився; то може, нема чого й боятися, хіба шо як у нього руки сіпаються.
– Ану, я теж присяду, – знов засміявся Федір Кузьмич. – Охота ближче до народу, еге.
Головою покрутив, всіх роздивився, та й стриб Оленьці на коліна. А вона його упоперек живота схопила, прям як Котю, і держить. І не боїться.
– Держи добре, бо впаду, еге, – каже Федір Кузьмич. – Під пахви держи, обома руками. Тільки не лоскочи, еге.
– Раді зустрітись, Федір Кузьмич! Довгої жизні! – заговорили голубчики. – Сподобились! Спасіба вам!
– Спасіба вам за ваше іскуство! – вигукнув Васько Вухатий.
– Спасіба за те, шо ви є! Спасіба! – то жінки.
– Я завжди був радий встрєчам з еньтєлігєньцієй, еге, – Федір Кузьмич голову вивернув і знизу Оленьці у личко подивився. – Особливо коли мене тут такі красотулечки під паховки держать. Вєрна? Тільки не лоскочи.
– Вєрна, Федір Кузьмич, – озвались голубчики.
– Оце думаю картин багацько понамалювать, – сказав Федір Кузьмич. – Якшо, канєшно, ржавлі настачу, еге.
Тут уже геть усі розвеселилися: вже чого-чого, а ржавлі кругом хватає.
– Та збудую хату, велику-превелику, картини понамалюю та на стіни цвяшками поприбиваю, – ділився Федір Кузьмич. – І на свою честь назву: Каблуковська, мовляв, галерея. Як хто не знає: Каблуков моє фаміліє.
Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.
– Вапроси будуть? Мо’, шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?
– Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! – закричали голубчики. – Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!
– А картини – це шо? – Оленька озвалася.
Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.
– А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, – страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… «Завт-рак а-ріс-та-кра-та», отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав «Дєман». Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. – І рукою махнув: – Подать її сюди.
Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, – а там сувія обрізок, чи шо, – береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, – і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:
– Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.
Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, – очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув «спасіба», тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі – смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, – тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи – хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо’ це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, – і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?