Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:
– Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня... Поясніть, будьте ласкаві, шо таке «конь» ?..
– Шо-шо? – перепитав Федір Кузьмич.
– Конь...
Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.
– Самі, значить, не можемо... Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно... Ану, хто вже й здогадався?
– Мишак, – хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.
– Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.
– А як же ж тоді «крилатий конь»?– непокоїться Варвара Лукинишна.
Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.
– Із крилами мишак.
– А як розуміти: «скрєбніцей чістіл он каня»?
– Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м’ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? – Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. – Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте – то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулись? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.
– Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! – закричали голубчики.
Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.
– Доброе утро, граждане. – Роздратований такий. – Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.
– Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! – закричав Шакал Дем’янич страшним і громовим голосом.
– Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, – аж завівся Нікіта Іванич. – И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, – Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, – попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, – рукою показав, – остальные граждане!
Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.
– Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! – аж затрусився Шакал Дем’янич.