– Туто я прісуцтвую, – кашлянув Федір Кузьмич. – Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.
Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов’язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, – то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.
– Ну, хорошо, где дрова? – буркнув так незадоволено.
Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.
Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум’я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.
І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, – і тікать. А як схаменувся, – вибіг з хати, глип: тільки сніг од землі до неба здійнявся, а у тому снігу обратно вихорі гуляють. І малі мурзи у зворотній бік проскочили.
А в хаті знов, – ні доріжок, ні шкур, одні стіни голі, закіптюжені, підлога засмічена, піч гуде, од неї теплі хвилі повівають, і од того тепла синій «Дєман» на стінці ворушиться, наче хоче зійти.
Ой, і позаздрив же Бенедикт Нікіті Іваничу! Ввечері, після роботи, діставшись до хати, він, як завжди, з хвилюванням перевірив піч, і, як навмисне, як уже частенько бувало, піч уже згасла. Якби годинкою раніше прийти, то ще може б і нічого, ще жевріло б якесь життя у жаринках, ще, мабуть, можна було б, ставши на коліна та вивернувши шию, наче молячись, дути, дути, – і таки видути живий вогник із сизих засинаючих трісочок. Справді, годиною раніше, – ще можна було б. Але ж робочий день довгий, та поки до роботи доберешся, та з роботи бігом добіжиш, – от як навмисне, наче хтось розрахував, шоб не прийти тобі вчасно! Борщ, канєшно, ще не охолов, якшо горщик був добре замотаний ганчір’ям; посьорбати можна, але то смакування сумне, вечірнє; їси ото наосліп, на темну, – бо нема чим і свічку запалить, і жаль себе, ой, як жаль! У хаті теж іще не вихолодило, можна спати завалитись: у сіряку, в шапці; то вже серед ночі нахолонятиме: поповзе зима крізь розсохлі шпарини, крізь пази, задуватиме з-під порогу, дихатиме морозом з-під дощок. А зранку в хаті, наче у могилі.
Ні, так довго не протягнеш, треба або йти до істопників позичати вогню, – готуй сурпризи, голубчику, – або до сусідів сімейних стукать, старцювать, які не дуже лихі. Сімейним легше: поки хазяїн працює, жінка вдома сидить, по хазяйству порається, за вогнем дивиться. Варить. Пече. Сміття підмітає. Чи може, пряде. Але ж день у день канючити не будеш, бо не стане у сусідоньків ніякого терпіння: дадуть по голові голоблею. А може, вони вже й спати полягали, чи лаються, як воно звичайно у сімейних, чи б’ються, вчепившись один одному в волосся, аж раптом ти, де не взявся: люди добрі, позичте вогню?
А от Нікіті Іваничу, бач, ні сім’я, ні жінка, ні сусіди не потрібні, і в печі хоч сто разів прочахни, – воно йому не страшно. Хукнув – і розпалив. Тож він і закурить коли схоче, хоч би у лісі, хоч би й у полі, де хоч, – вогонь із собою. А забажає – і багаттячко розведе, сяде біля нього, сухий бурелом підкидатиме, гіллячко, лісове сміттячко, опале листячко; задивлятиметься у червоно-жовте, живе, рухливе, тепле, танцююче. Ні скиглити не треба, ні кланятись, ні чолом бити, ні лякатись, – нічого. Воля! От би й Бенедикту так! Отоб теж так!..
Він знов, у сліпій темряві, обмацав горщика з теплим борщем, пошукав по столі, по печі: де ложиця? А чорт її знає, десь засунув і забув. Знову через край хлебтати? Та скільки ж можна, хіба ж він козляк?..
Вибрався на ґанок. Господи! Як темно. На північ, на південь, на захід, на схід – темрява, темінь без кінця, без краю, а у тій темряві, шматками мороку, – чужі хати як колоди, як камені, як чорні дірки у чорній чорноті, як провали у нікуди, у морозну безмовність, у ніч, у забуття, у смерть, наче довге падіння у колодязь, як ото уві сні буває, – падаєш, падаєш, і дна не видно, і серце стукає все менше та рідше, все розпачливіше та тяжче. Господи!..