– В кого як.
– А ви, Оленько, чим прикрашатимете?
Оленька, як завжди, зашарілася та одвернула очі.
– Ми? Ми – шо ж... Ми – так... Як-небудь... Чим-небудь...
Бенедикт розчулився. Став уявлять собі, як Оленька, у новій кацавейці, у сарахвані, у сорочці з пишними рукавами, сидить за якимсь столом багатим, то на стільницю задивиться, то на нього, на Бенедикта, поглядає, а то на свічки засвічені позирає, – а од тих свічок оченята у неї сяють і переливаються, а рум’янець на всю щоку так і пашить. І проділ у світлому волоссі чистий, рівний, молочний, як небесне Веретено. На лобі у неї стрічка плетена, кольорова, а на тій стрічці прикраси, підвіски погойдуються: з боків скроневі кільця, а посередині чола камінчик слізкою висить – блакитний, каламутний. На шийці теж камінчики, на нитку понанизані, під саме підборіддя туго-тугенько попідв’язувані, а підборіддячко таке ж білесеньке, ще й посередині на ньому ямочка. Отак нібито сидить вона десь там, немов новорічне деревце розцяцькована, розчепурена, сама не поворухнеться, а сама поглядає...
А друга Оленька, яка тут, у Робочій Хаті, картиночки малює і язика висолопила, – вона простіша, і личком, і одежею, і звичками. А все одно шо ця, шо та – то одна й та сама Оленька, і як це вона так у Бенедикта в голові роздвоюється, як це вона йому так бачиться-увижається – не збагнути.
Наче від звичайної Оленьки якась сонна подоба відокремлюється, перед очима висить, як мара, як омана, як чаклунство якесь. Не збагнути... Звичайну Оленьку можна й ліктем у бік підштовхнути, як і всіх, і пошуткувать із нею, а то й попустувать трошки: поки вона там малює, – підкрастися та й прив’язать її косою до тубарету, до ніжки. Коса у неї аж до підлоги, тож воно й не важко. Підведеться вона – у нужну комірку сходити, чи на обід, – а тубарет за нею слідом я-як г-г-геппнеться! Весела витівка, вже бозна-скільки разів таке витворяли.
А от із іншою Оленькою, із чарівним видінням, так не пошуткуєш, кулаком під ребра не підштовхнеш, а шо з нею робить – невідомо, тільки з голови нейде. І кругом ота мара нав’язується, – бува й на вулиці, особливо надвечір, коли по темному додому добираєшся, бува й у хаті... Так і бачиш: одкрив задубілі двері, ступнув усередину, – а там, у прокуреному димному повітрі, у теплому оладковому чаді, серед всіляких хатніх запахів, – кислої мокрої шерсті, задушливої золи, ще чогось звичного, домашнього, – посередь цього всього немов заграва якась, немов сяйво легеньке, – прямо у повітрі Оленька розчепурена, наче якийсь ідол, – нерухома, намистами аж до підборіддя обвішана, на молочний проділ розчесана, тільки погляд виблискує, вії тремтять, і у погляді таємниця, і синє полум’я свічки вогниками.
Тьху ти. І не одчепиться.
...Так оце ж, мабуть, голубчики Празник Новий Год справлятимуть, танцюватимуть-бенкетуватимуть, а у Бенедикта в хаті, крім старих шкарпеток, нічого не запасено. Та й гостей запрошувати, пригощати, – той іще клопіт. Чим пригощати? Весна – то сама голодна пора. Бенедикт на весну завжди худнув, аж ребра випирали. Цілими ж днями на роботі, і влітку робота, – спозарання на полі, запаси запасать. Охлянеш так, шо аж письмова паличка вислизає з пальців. Руки тремтять, і почерк поганий. Того ж писцям улітку й відпустка положена: які з них, в біса, роботяги. Влітку писець, як простий голубчик, – косу на плече та на поле, та на луки, – хлібеду косить, хвощі. Снопи в’язать. Нав’язав, – тягни у сарай, та знову, та ще раз, та знов, та ще, та бігом, бігом, – бо поки відлучився, сусіди чи хтось чужий неодмінно одного чи два снопи поцупить, хто з поля, а хто прямо із сараю. Та то не страшно: вони в мене вкрадуть, я, розсердившись, у них, ті у цих, ці у тих, – отак по колу піде, та й вийде справедливість. Наче один одного й обікрали, і начебто всі при своєму залишилися. Більш-менш. Це, як каже Нікіта Іванич, стихийное перераспределение личного имущества. А напевне, шо так воно і є.
А стариган раніше, як матінка ще жива були, заходив до них та сидів, розміркував, ще й Бенедикта брався міркуванням усяким навчать: думайте, думайте сами, молодой человек, рассуждайте своей головой: не удобнее ли было бы без воровства? Сколько бы времени и сил сэкономили! Насколько меньше увечий в слободе было бы! І розсудить, і пояснить, і матінка туди ж, головою кивають, підтакують: мовляв, я всегда сыну то же говорю, излагаю ИЛИМЕНТАРНЫЕ основы МАРАЛИ. Но пока без толку.
Мараль, канєшно, – то харашо, хто ж проти. Але ж – харошо, харашо, та нічого харошого. Окрім маралі, в житті ще багато чого є. Як добре роздивитись.