От якби мого добра голубчики не крали, – то, канєшно, мараль. І на серці спокійніше було б.
А з іншого боку. От накосив голубчик хвощів, так? Тепер треба до хати тягать, туди-сюди бігать, так? Тільки він за це прийнявся, а тут я повз нього чимчикую, підморгую. Він, канєшно, занепокоюється, снопи од мене затуляє, обличчя робить стурбоване, чи як-то кажуть – отрицатільне, брови накудлатить та отак, спідлоба, їсть мене очима. Побачу я таке діло, стану, канєшно, поряд із ним, ноги розставивши, рота розкрию і нумо з ним шуткувать: шо, мовляв, Дем’яне? За добро боїсся? Га? Переживаєш? Пра-авильно, бійся! Бо то таке, Дем’яне, діло, тільки одвернися! Так чи ні? Га? Ото-ож, бач, як свого шкода? Бач!..
А голубчик і топчеться, і переминається, і мечеться, а бува й гарчить на тебе: та шо ти, собако, до мене причепився!.. ходи собі мимо!.. пасть порву!.. А мені, звичайно, смішки. Стану я десь збоку, на тин обіпруся, чи на шо попало, ногу на ногу покладу, покурюю, а сам все поглядаю та підморгую, натяки йому натякаю, все його, голубчика, розтривожую. Тож, як нема йому коли, – плюне, загребе снопів, скільки підніме, і тягне, тягне волоком, а може й на горбу, як має здоров’я, а сам озирається: а де ж там я, чи, бува, не розорив його? Чи не вкрав, не заховав? Чи не нагидив, часом, на його запаси? Чи не обплював заповітне? А можу!
Сміху! Радості! У такого занепокоєного хоч одного снопчика, їй-бо, нада поперти.
А якшо я йому мараль зроблю, вся радість де й дінеться. І шо ж тоді: ходи собі мимо, набурмосившись, наче зранку не поснідав? Ні дивитись на чуже добро, ні навіть мріяти не смій? Та це ж мука! Їй-бо, справжнісінька мука. Адже очі, – вони такі: вони самі кругом видивляються, у чуже добро упираються, а часом аж мало не вивалюються. Ноги, хоч би й запліталися, – бува й мимо пройдуть, а очі так і липнуть, а за ними й уся голова на шиї вивертається, і думка наче в колоду, наче в якусь стінку як упреться: от, бля-я-я, якби ж воно моє було! Отоб я!.. Я б уже!.. Та я б уже!.. Ясна річ, одразу слинка виступає, а бува й на бороду натече. Пальці самі ворушаться, наче шось прихвачують. У грудях свербить. І наче хтось тобі на вухо шепче: та бери! Та чо’ вже там! Ніхто ж не бачить!
Тож отак попітнівши та поробивши, та пошуткувавши, всього собі на зиму й настачиш. А на весну все з’їси. Тож або йди, голубчику, в Столову Хату помиї хлебтать, або вдовольняйся піщєю духовною.
Та то на книжечки так завжди кажуть: піща духовная. А воно й справді: зачитаєшся, – наче і в животі не так бурчить. Особливо якшо куриш, читаючи. Книжечки, канєшно, різні попадаються. Федір Кузьмич, слава йому, в нас безперебійний. Тут тобі й скаски, тут тобі й стіхи, чи там раман, чи детектив, чи раскас, чи навела, чи есе якесь, а минулого року забажав Федір Кузьмич, слава йому, скласти шапенгавер, так воно начебто й раскас, та ні хрєна не розбереш. А довге ж, бля, вважай, три місяці удесятьох аж заморились переписувать. Костянтин Леонтич хвалився, шо геть усе зрозумів, – та то він кожен раз так вихваляється: всі над ним сміялися. А-а-а, голубчику, зрозумі-і-ів, – то розкажи сужет: хто куди пішов, та хто кого побачив, та хто з ким у гречку скакав, та хто кого вбив? Шо? Не можеш? – ото-о-ож. А називалося: мір как воля і прецтавлєніє; хароша назва, зазивна. Бо воно завжди шо-небудь у голові прецтавляється, особливо, як спати лягаєш; сіряка під себе підіткнеш, аби не задувало, голову манаттям укриєш, ногу підігнеш, другу витягнеш, під голову кулак, чи лікоть; потім покачаєшся, подушку холодною стороною перевернеш, знов сіряка підіткнеш, якшо сповзає, покачаєшся-покачаєшся, – і засинаєш.
І прецтавляєш.
То Оленьку собі прецтавиш розодіту, білу, нерухому, аж у грудях засмокче; то прецтавиш, як із жінкою заграєш, чи з дівчиною якоюсь гарною, ти її хвать, а вона вищить, і весело обом; а то ще нібито по вулиці йдеш і шось цінне знайшов: гаманця з бляшками чи кошика з наїдками; а то ще мрієш, буцімто пішов ти туди, де ніхто й не походжав: стежечкою до лісу, на схід, і далі, на луки, і ще далі, де знову ліс незнаємий, де струмочки чисті дзюрчать, дерево береза золоте віття у струмках купає, наче нитки довгі, наче дівоче волосся на сонці аж вилискує, під теплим вітерцем розвівається, полощеться; а під березою трава зелена, папороть різьблена, жуки з синім полиском, а оно й квітка макова, – зірвеш її, вдихнеш, а вона сон навіває, і у вухах дзвін далекий чуть, і в душі хмаринки попливуть, і ось уже стоїш ти на горі, а з гори дороги видно білі, звивисті, і сонце світить, грає, оманює, засліплює, заважає дивитись, а вдалечині шось виблискує, – чи то Море-окіян, про який в піснях співають? Чи то в морі острови чарівні, з білими містами, садками, вежами? Чи то царство чуже, загублене? Чи життя інше?..