Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, – хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, – співають:
– теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? – плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить – скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? – аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.
Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:
– то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. «Вот ідут Іван да Даніла». «Міліон алих розг». «Із-за острава на стрєжень». «А я люблю женатава». І ще чимало.
Почувався Бенедикт сьогодні розумним і багатим. Того й багатим, шо розумним. Бач, як він усе гарно придумав, – і все получилося. Мишаків він пов’язав низочками – по п’ять; хвостики позаплітав косичкою, на мотузочок понанизав і тим мотузочком підперезався. А сам іде та козиряється. От здорово. І незвично якось.
Зазвичай ідеш собі, дріботиш, на всі боки поглядаєш: нема ніде начальства? Якшо у санях їдуть, – на узбіччя одскочиш, шапку знімеш, кланяєшся. На рило усмішечку напустиш улесливу, масляну. Оченята теж примружиш, наче так зрадів. Вираз оченятами виразиш: наче так здивувався, як це тобі, простому голубчикові, так пощастило, мурзу зустріть. Хоч би й сорок раз на дню, та хоч би й п’ятдесят його, ірода, перестрівав, а все одно дивуйся, наче він, мурза, – не мурза, а бабуся з гостинцями.
Кланяєшся, канєшно, виходячи з чину. Якшо малий мурза – голову схилити, руку на шлунок.
Якшо великий – у пояс: волоссям у сніг, чи у пилюку, а рукою дугу одмахнути.
Якшо Червоні Сані –... ой, не приведи Господи. Нє, нє, нє. Тьху, тьху, тьху. Нє, нє.
Проїде мурза, куряву здійме чи грязюкою заляпає, – знов можна шапку надівати, рукавом морду обтерти, і – на здоров’ячко, свободний. Рило теж можна звичайне, буденне, злобне, – плюнеш, заматюкаєшся, навздогін йому оскорблєніє, – ос-сьо тобі, на. Чи просто бурчиш собі під носа: «Ич, розсівся...», та прямо там? стоять йому в санях, чи шо? – або й шось довше: «Єздіють туто!.. єздіють, єздіють, а чого єздіють, і самі не знають!», але то теж, до речі, просто так кажеш: бо мурза вже напевне знає, куди йому їхати.
Та то для того так мовиться, аби свою досаду чимдовше потішити. Ти собі отак сичиш крізь зуби, ще й бурчиш, ще й насупишся, ще й пащеку на сторону скривиш, – а злість отак приємненько, тепленько усередині пощипує. Хочеться шось дошкульне зробить. Паркан ногою – штурх! Собачку, якшо підвернувся, – штовх! Пацана малого по потилиці – ляпсь! Та мало там чого. По-всякому себе виразити можна.
А другим разом і сердитись не хочеться. І наче на серці тяжко. І наче когось жаль, чи шо. Та то вже, мабуть, ФЄЛАСОФІЯ.
А от сьогодні зранку, бач, нове відчуття вступило: почувався Бенедикт і розумним, і багатим, і так же ж хотілося, шоб усі кругом побачили: оно йде він, Бенедикт, розумний і багатий. І щедрий. Зупинився, сліпців послухав. Вони якраз старовинне, жвавеньке грянули: «Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль бе! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ве! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ге!» – послухав та й кинув їм низку мишаків. Авжеж, цілу низку! Гуляймо!
Потім старцям убогим низку – кидь! Мало не побилися, миттю подачку на клоччя розідрали. Потіха! Потім пішов по рядах, шось смачненьке купувать. О, вже й пошана... Помітили...
Кланяються:
– А до нас підходьте!.. Чого душа бажає?.. А розсольчику, паночку, попробуйте, розсольчик у нас найлуччий!..
Попробував розсольчику. Купив. Всього-всього понакупляв, чого душа бажала – і простого, і моченого, і фаршированого. Купив чверть пуда хлібеди, ворочок козиного сирку, каганців з півдюжини, – ватрушок напекти. Вермішелі квашеної. Ріпи. Гороху червоного та синього. Кваску глек. Берестяників накупив, харчі в них поскладав. Ще й найняв холопа весь отой тягар до хати доперти, та чесно кажучи, не стільки там воно важке було, скільки знатністю своєю кортіло похизуваться. Мовляв, возньосся вище я главою непокорной александрійського стовпа, рученят собі не поодтягую, важке тягаючи. Прислугу маю. Не вам рівня.