А як, не дай Боже, трапиться з кимось таке страшне діло, – шо його кись вип’є, жилочку пазурем роздере, – то хай би вже йому швидше померти, хай би вже йому міхур лопнув, та й по всьому. А тільки хтозна, може йому ті два, чи три дні до смерті цілим життям прецтавляються? У себе в голові, всередині, він, може, й на поля якісь ходить, і оженився, і діточок маленьких народив, і внуків дочекався, і государствену повинність якусь несе, дороги прокладає, налог платить? Всередині? А тільки все зі сльозами, з риданням душевним, із завиванням нестерпним, нелюдським, безупинним: ки-и-и-и-ись! ки-и-и-и-ись!..
Ото-ож. А то прям, каліцтво: каліцтво – то звичайне діло, око видавлять, – так і одним оком можна сонечку радіти, зуби повибивають, – так і щербатий своєму щастю всміхається, задоволений.
Але ж у Бенедикта і очі в порядку, і зуби, і руки-ноги. Тож, усе гаразд.
А от шо нудно самому, компанія потрібна – то вже друге діло. Сім’я. Жінка.
Жінка голубчикові обов’язково потрібна, – як же без жінки? По тому холостяцькому ділу Бенедикт заходив до вдови, до Марфутки: чи раз, чи два рази на тиждень, але обов’язково до Марфутки зайде. З лиця вона не така, шоб уже й гарна була. В неї, якшо правду казать, мордяка трошки на сторону, наче їй хтось по личку голоблею заїхав. І одне око геть напухло. Тілом теж не така, шоб уже й точена. На ріпу схожа. Але ж Паслєцтвій – нема: там, де треба, в неї все опукле, де не треба – впукле. Так він же ж не дивитися на неї ходив, а по холостяцькому ділу. Хто хоче дивитись, – вийди на вулицю та й дивись, аж тобі повилазить. А тут інше. Це, як Федір Кузьмич, слава йому, сочинив:
Ніякого свєта з нею не нада, навпаки: Бенедикт, як до неї прийде, одразу свічку задує, і гайда крутицця, валяцця, ще й перекидацця, по-всякому любицця. І наприсядки, і раком, і туди, і сюди, і по хаті скакать, – а Боже ж ти мій, чого тільки другим разом у голову не вступить витворяти! Оце якшо сам сидиш, думу думаєш, ложицею у борщі водиш, – ніколи по хаті не скакатимеш, на голову не ставатимеш. Якось воно по-дурному. А коли до жінки прийдеш – неодмінно. Одразу штані геть, – і жарти жартувать. Природа у жінки, або ж сказать, тіло, для жартів саме найзручніше.
Отак налюбишся, та й утомишся. А потім такий голодний, наче три роки не їв. Ну, подавай уже, шо ти там наварила? А вона: ах, куди, Бенедиктечку, куди ти од мене тікаєш? Хочу ще, мовляв, пофордибачити. Невгамовна жінка. Пристрасна.
– Ні, кралю, вже нафордибачились, їсти давай, вермішель давай, чогось солоненького, кваску, ржавлі, все давай. Повечеряю та вже й додому бігтиму, бо ще в печі згасне.
– Та яка там піч, дам я тобі вогню! – та й справді: і нагодує, і пиріжків з собою загорне, і жаринок у вогняний горщик насипле.
А Бенедикт другим разом їй стіхи почитає, якшо Федір Кузьмич, слава йому, шось про теє-то-як-його скласти забажав. Він, мабуть, теж по молодичках, – будь здоров, – бігає!
Ух! А то ще:
Хочеш – то й зривай, хто тобі заважає? Бенедикт спочатку дивувався: та хто ж йому, Найбільшому Мурзі, довгої йому жизні, хоч слово упоперек скаже? Зривай. Панська воля. Але ж тепер, канєшно, як він Федіра Кузьмича, слава йому, на свої очі побачив, сподобився, – теперечки вже й сам замислився: так йому ж, куцому, до теї-то-як-її, ма’ть і не дострибнути, тож він і жаліється. Мовляв, сам не справлюся, підсоби!
А з отими стіхами одного разу прямо чортзна-шо получилося. Якось переписував Бенедикт стіхи, та такі вже растакі, такі, як-то кажуть, млосні!
– ти ба, як Федір Кузьмич, слава йому, виразився. Бенедикт страшне, як здивувався: а з якого це … він отим не дорожить? Захворів, чи шо? Але насамкінець Федір Кузьмич, слава йому, пояснив, що він нібито схотів теє діло на новий, чудернацький манер спробувать:
Бенедиктові так схотілося перевірити, шо ж там Найбільший Мурза, довгої йому жизні, понавидумував, – шо аж зробив самовольство: зайвий сувійчик для себе переписав і в рукава заховав, а потім бігом до Марфутки та оті стіхи їй і прочитав. І запропонував: а давай, мовляв, і ми отак: ти беркиць на ліжко, – і лежи колодою, нє внємля нічєму, та дивись мені! – по-чесному, як і домовились. А я на тобі розпаляцця буду, то й подивимось, шо ж воно за панські витребеньки. Гаразд? Гаразд.