На тому й порішили. А вийшло чортзна-шо. Марфутка все зробила по-чесному, як їй сказано було, – лежала мовчки, ані мур-мур, як-то кажуть, рукі па швам, пяткі умєстє, наскі врозь. Ні чіпать Бенедикта, ні лоскотать, ні кренделів усяких вироблять не стала. І замість того, шоб розгоряцця болє, болє, як отам написано, або ж там пламінь розділить, – та да-а-а-а! – так увесь вечір торба-торбою й пролежала. Та й пламеню, якшо вже правду казать, не получилося, – Бенедикт потиркав-потиркав, та й зів’яв, хтозна-чому, та й упав, та й плюнув, та й рукою махнув, шапку намацав, дверима грюкнув та й додому, та й усе. А Марфутка розсердилась, та за ним, та навздогін ньому матюків – як нагне. А він – їй. А вона – йому. Посварилися, один одному волосся повидирали, потім, тижнів через два, знов помирилися, та якесь воно вже не таке було. Не було вже того, як-то кажуть, шалу.
Ну, по тому холостяцькому ділу він і до Капіталінки заходив, і до Вєрки Кривої, і Глашка-кучеряшка його до себе заманювала, і ще багато які. Тепер, осьо, – Варвара Лукинишна набивається, можна було б і походить, але ж занадто вже страшна. Ану, як вона уся кругом пітушиною бахромою обсипана?
Але всі ці походеньки – то таке, побув та й забув. Та й з голови геть. А друге діло, як ото видіння причепиться, образ дивний, марево світле, – як оце Оленька стала Бенедиктові прецтавлятися... На лежанці валяєшся, ржавлю покурюєш, а вона – осьо вона, поряд, усміхається... Руку простягнеш – нема її! Повітря! Нема її, – та й знов вона тут. Та шо таке!
...А може, посвататись до неї, га? Посвататись, і все? Так, мовляв, і так, Оленько-рибонько, красунечко писаная, хочу на тобі оженитися! Весіллячко справимо! Будь моєю хазяєчкою! Будем жить-поживать та добра наживать!.. Шо там іще кажуть?.. Щастя та любові! Весіллячко-бенкетуваннячко! Шоб аж через вінця лилося! Чим багаті, тим і раді!
А чого! Хоч і сім’я в неї багата, – бач, у санях їздить, – хоч і шубка в неї заяча, а женихи біля неї чогось не дуже в’ються. Строга, мабуть. Скромна. А на Бенедикта таки задивляється. Подивиться – і зашаріється.
А коли Бенедикт видужав після лихоманки та на роботу повернувся, – Оленька аж засяяла. Наче свічка, засвітилася; прям хоч бери її, у розщепу стромляй і в самій густій пітьмі видно стане.
Нада буде цеє діло обмізкувать.
Проминули лютневі завірюхи, грянули березневі зливи. Пролилися небесні потоки, пробили сніг, наче його хтось кам’яними гвіздками поколов, почорнив. Де-не-де й земля показалася. Все торішнє сміття спливло – по всіх вуличках, по всіх подвір’ях. Потекли-задзюрчали жвавенькі струмочки, пінисті та каламутні, понесли сміття з пагорбів у низини, повиносили його геть зі слободи, а вгорі, диви, вже й поголубішало-полазурнішало. Світла така лазур, чиста, холодна, хмарки по ній бігають рухливі, вітер повіває, голе віття смикає-мотає, весну підганяє. Сиро кругом, ясно; якшо руки в рукавиці не заховаєш – такі червоні робляться; а харашо, весело!
Грязюка під ногами чвакає, глина непролазна, ні тобі саньми, ні тобі возом, а мурзи все одно їздити бажають, нізашо пішки не пройдуться – не по чину. Отак дивишся, перевертні глину валянками місять, сани тягнуть, надриваються, матюкаются, а сани хоч би з місця. Мурза їх батогом – хлобись! та ще раз! а вони його по матері! – такий, їй-бо, ґвалт стоїть, одне слово: весна!
Потім, диви, знов приморозило, днинка випаде пронизлива, холодна; і сніжна крупка посиплеться, і міхури на віконцях запаморозяться.
А поки Бенедикт у лихоманці лежав, Федір Кузьмич, слава йому, зволив новий Указ сочинить:
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Оце одне діло спомнив, зовсім забувся, з отими ділами государственими забігався:
* Восьмого ж Марта теж Празник, Международний Женський День.
* Цей празник не вихідний.
* Тобто, на роботу ходить, але працювать, аби день до вечора.