– Од чого ж вона померла, Нікіто Іваничу?
– Не знаю, Беня. Кто ж знает?
– Може, з’їла шось, чи так ото?
– Эх, Беня!..
– Нікіто Іваничу, а я женитися надумав.
– Дело хорошее. А не молод ты ещё жениться?
– Нікіто Іваничу! Мені ж уже третій десяток!
– Тоже верно... А я тебя хотел привлечь к одному делу... По старой дружбе...
– А шо ж за діло за таке? Стовпи ставити?
– Лучше даже... Хочу памятник Пушкину поставить. На Страстном. Проводили мы Анну Петровну, я и подумал... Ассоциации, знаешь ли. Там Анна Петровна, тут Анна Петровна... Мимолётное виденье... Что пройдёт, то будет мило... Ты мне помочь должен.
– А шо воно за пам’ятник?
– Как тебе объяснить? Фигуру из дерева вырежем, в человеческий рост. Красивый такой, задумчивый. Голова склонена, руку на грудь положил.
– Це як мурзі кланяються?
– Нет... Это как прислушиваются: что грядет? Что минуло? И руку к сердцу. Вот так. Стучит? – значит, жизнь жива.
– Пушкін – це хто? Тутешній?
– Гений. Умер. Давно.
– Шось із’їв, чи так ото?
– О Господи, твоя воля!.. Прости, Господи, но что ж ты за дубина великовозрастная!.. митрофанушка, недоросль, а ещё Полины Михайловны сын! Впрочем, я сам виноват. Надо было тобой раньше заняться. Ну вот теперь мне будет дело на старости лет. Поправим. Профессия у тебя хорошая, ты начитан, – да?
– Аякже, Нікіто Іваничу! Читать люблю – страшне. Вобше іскуство. Музику обожаю.
– Музыку... Да... Я Брамса любил...
– Брямсь я теж люблю. Аякже.
– Откуда же ты можешь знать? – здивувався старий.
– А хіба ні! Хе! Оно ж, Семен, – знаєте Семена? Шо у його на Мусарнім Пруду хатинка? Поряд с Іван Гов’ядичем? Отак – Іван Гов’ядича хатка, а отак – Семенова? Направо, там, де яма глибоченька?
– Ну, ну, так что ж этот Семен?
– Так він, як оце накваситься, то таку громку музику грає: відра, горщики догори денцем поперевертає, та й давай по їх палками гамселити, – тумпа-тумпа, тумпа-тумпа, а тоді по діжці, по денцю тільки: хрясь!!! – та й вийде брямсь.
– Да-а-а...– Нікіта Іванич зітхнув.
Посиділи, помовчали, покурили. Їй-бо, приємно про музику думати. Або про співи... Нада буде Семена на весілля запросить. Вітер дмухнув, підкинув іще сніжної крупи.
– Мо’, вже й підемо, Нікіто Іваничу?.. Бо в мене хвостик мерзне.
– Какой хвостик?!
– Какой-какой, – обнаковенний. Той, шо ззаду.
От тобі й маєш. От тобі й на! Людина припускає, а Господь допускає.
Жив собі, жив, під сонечком радів, під зірками печалився, квіточки нюхав, мрії розкохував приємні, – і раптом отаке. Прямо тобі драма! Ганьба і драма, – та такого жаху, мабуть, ще ні з ким і не траплялося, навіть із калабком!!!
Бенедикт все життя жив і пишався: оно, який я повний та гарний; і сам знав, і люди казали. Личка свого, канєшно, людині не побачити, хіба шо в миску води налити, свічку запалити, та й дивитись. Тоді нечітко, але шось-таки побачиш. Але ж тіло, осьо ж воно. Його ж кругом видно. Осьо руки, ноги, осьо пуп, цицьки, осьо уд срамний, осьо пальці всі, на руках та на ногах, – і все без щонайменшої вади! А ззаду шо звичайно має буть? – ззаду дупа, а на дупі – хвостик. А раптом Нікіта Іванич тобі й каже: у людей хвостика нет и быть не должно! Та як це так?! То шо ж воно тоді, Паслєцтвіє?!
Раніше, канєшно, у Бенедикта хвостика не було. В дитинстві все було на попі гладенько. А як став підростать та як почала в ньому чоловіча сила грать, отоді й хвостик виткнувся. Бенедикт думав: так воно й має буть; цим, мовляв, чоловік од жінки й відрізняється, шо у нього, бач, все назовні росте, а в неї все всередину. Борода ж, або волосся на тілі теж спочатку не росли, а потім виросли, і диви, як гарно.
Та він же ж пишався своїм хвостиком! Гарний такий хвостичок, біленький, міцненький; завдовжки, скажімо, з долоню буде, чи трошки більше; якшо Бенедикт задоволений, або радий, так отой хвостик туди-сюди помахує, а як же інакше? А якшо страх якийсь, чи туга нападе, – хвостик якось отако піджимається. Завжди по хвостику знать, у якому людина настроєнії. І шо ж, тепер виявляється, шо то ненормально? Неправильно? Бляха-муха!.. То може й срамний уд, пуденціял по-книжному – теж неправильний? Нікіто Іваничу, подивіться!