Выбрать главу

Нікіта Іванич Бенедикта оглянув, та й собі засмутився. Каже: Нет, уд у тебя правильный, прекрасный и здоровый, числом один, такой бы да всякому, а хвостик тебе совершенно не нужен, и даже удивляюсь, как это ты, мечтатель и неврастеник, раньше не всполошился. И говорил ведь я тебе: меньше мышей есть надо! И давай я тебе его сейчас же ампутирую, а это значит, возьму топор да и отрублю. Тяп.

Нє!!! Страшно!!! Як це: атрублю?! Як все одно руку, чи ногу! Нє, ви шо! А він: давай, давай, может, у тебя вся дурь-то, все неврозы от хвостика!.. Нє, нє! Не дамся!

А як же ж тепер женитись?! Як Оленьці-красунечці у очі подивитись? Бо женитись – це ж не тільки оладки та вишивання, та по саду-городу попід руку прогулянки, це ж і штані знімати! А Оленька гляне та й злякається: ой, а шо це, га?! І шо ж тоді?! Але ж жінки: Марфутка, та Капіталінка, та Вєрка Крива, та Глашка-кучеряшка, та ще багато, – нічо’ йому такого не казали, ніяких там жалоб, чи там невдовольствія не виражали. Навпаки, тільки й нахвалювали! От дурепи неграмотні! крім любощів, нічого знати не бажають!

То й шо ж тепер робить: адже діло наполовину зроблене, він, можна сказать, вже й посватався, вже й у гості до родаків напросився, і з Оленькою вже домовлено, і день призначений, коли до хати приходити, кланятись, знайомитися! Добридень, дорогенькі, хочу на вашій дівці оженитися! – А хто ти такий будеш і у чому твоя перевага? – А буду я Бенедикт Карпів, Карпа Пудича покійного синок, а той Пуда Христофорича, а той – Христофор Матвеїча, а чий отой Матвій та звідки – не знаємо і не згадаємо, було, та спливло, у тьмі віків загубилося. А в тому моя перевага, шо молодий та здоровий, та собою гарний, та робота у мене хароша, чиста, а самі знаєте... – А чи не брешеш ти нам, Бенедикте Карпичу? – А не брешу. – А чо’ це в тебе, Бенедикте, ім’я собаче? Чи то може не ім’я, а прізвисько?.. А чо’ це тебе собачим ім’ям нарекли? Яке твоє Паслєцтвіє?..

От тобі й драма.

Ой, та мало там чого, та хіба мені діло, шо в інших голубчиків теж Паслєцтвія бувають: волосся зайве, та висипи, та шишаки-пухирі! Пухирі – на воді пузирі, лопнуть, – і нема. Ріжки та вушка, та півнячі гребінці теж нікого не прикрашають, але ж мені хіба до того діло! Своя болячка – хоч би не померти, чужа болячка – само пройде! Та й нема у ріжках та вушках секрету ніякого, кожен бачить, люди й звикли. Ніхто й не сміятиметься: агов, а чо’ це в тебе ріжки! – вони завжди тут були, ріжки, око й не бачить. А хвостик – він начебто секрет, – таємний, або ж інтимний. Якби ж отой хвостик у кожного був, то воно й не страшно. А якшо в тебе одного, – то вже сором.

Ні, шоб якесь розкішне Паслєцтвіє перепало, як ото Нікіті Іваничу: вогнем хукать! Чисто, красиво, і люди бояться, поважають. Старший ти наш, кажуть, пан Істопник! А про Бенедикта скажуть: собака! псяюро ти приблудний, бродячий! – як ото звичайно на собак, та й то казать: який же голубчик, побачивши собаку, не схоче на нього ногами натупати, чи підкопнути, чи там палицею кинути, чи чимось тицьнути, чи просто обматюкать по-всякому, не те, шоб спересердя, – ні, злість для людей треба приберегти, – а наче зі зневагою.

А Нікіта Іванич знай собі розпатякує: ну что ж, с другой стороны, хвост свойствен приматам; в глубоком прошлом, когда ещё люди не вышли из животного состояния, хвост был нормальным явлением и никого не удивлял; очевидно, он начал исчезать, когда человек взял в руки палку-копалку; теперь же это атавизм; но что меня беспокоит, так это внезапный возврат именно этого специфического органа. К чему бы это. Всё ж таки у нас неолит, а не какое-нибудь дикое общество; к чему бы это.

А Бенедикт йому крізь сльози: та харашо вам розсуждать, слова всякі казать, Нікіто Іваничу! ви ж осьо надумали прошле васстанавлювать, стовпи ставить, пушкіна з дерева різать, а як у мене теє прошле на дупі мотиляється, а мені нада женитись, то вам наче все одно! Та всі ви, мабуть, Прежні отакі: «васстановім свєтле прошле у всьом його абйомі», так осьо ж вам і абйом! Нате вам! А якшо ви за теє прошле так уже переживаєте, то чого б тоді вам із хвостами не побігать, а мені зайвого не треба! Я жити хочу!

А Нікіта Іванич: согласен, юноша, слышу речь не мальчика, но мужа. Но только ведь и я о чём: чаю возрождения духовного! Пора бы уж! Чаю братства, любви, красоты. Справедливости. Уважения друг к другу. Возвышенных устремлений. Желаю, чтоб место мордобоя и разбоя заступил разумный, честный труд, рука об руку. Чтобы в душе загорелся огонь любви к ближнему.