– Нікіто Іваничу! – образився Бенедикт. – Та чо’ це ви весь час слова усякі кажете!.. Ви б уже чи одразу ногою зацідили, їй-Богу, нашо ж ви мене обзиваєте!..
– Да, так вот, – міркував далі старий, – портрета его у меня нету, но я тобой поруковожу. Росточка он был небольшого.
– А ви казали: гігант, – Бенедикт витер носа рукавом.
– Гигант духа. Вознёсся выше он главою непокорной...
–...александрійського стовпа. Знаю, переписував. Так ми ж не знаємо, Нікіто Іваничу, скільки в тому стовпі аршин.
– Неважно, неважно! Вот из этого бревна, – другого, извини, нету, – вот из этого бревна мы его и извлечём. Мне, главное, голову склонённую и руку. Вот так, – на собі показав Істопник. – На меня смотри. Голову режь курчавую, нос прямой, лицо задумчивое.
– Борода довга?
– Без бороды.
– Геть без бороди?!
– Сбоку вот эдак — бакенбарды.
– Такі, як у Пахома?
– Ты что! Раз в пятьдесят поменьше. Значит так: голова, шея, плечи, и руку, руку главное. Понял? – локоть согни.
Бенедикт постукав валянком по колоді. Дзвенить; хароша деревина, легка. Але ж і щільна. І суха. Добряч-чий матер’ял.
– Це шо, дубельт? – спитав Бенедикт.
– Кто?!?!
Як почав тут дід лаятись, слиною забризкав, оченятами заблискав; а чо’ розійшовся – так і не пояснив. Надувся, почервонів, як буряк:
– Пушкин это! Пушкин! Будущий!..
Ну, так хто з нас після того краманьон? Хто нє Врастєник? Того ж із тими Прежніми й каші не звариш: ґвалту нароблять, коли не треба, лаються не по-нашому, смикають тебе хтозна-якого біса, весь час незадоволені: ні жартів хороших не розуміють, ні танцю, ні ігор наших, ніякого слівця народного, душевного, тільки й чуєш: «О-о! Ужас!» – та де ж він, отой Ужас, як його нема.
Ужас, це шо? – це коли Червоні Сані скачуть, тьху, тьху, тьху, нє, нє, нє; не мене, не мене; або Кись згадається – оце Ужас. Бо ти – один. Сам-один, без нікого. І на тебе – насувається... Нє-є-є!!! – навіть думати не хочу... А який же ж то ужас, якшо ми хороводи водимо чи у скок, наприклад, граємось?
А гра хароша. Отак гостей запросиш, насамперед у хаті поприбираєш. Ліктем недоїдки зі столу на підлогу згребеш: ану, мишачки, налітай! Сміття, яке в хаті насобиралося, звичайно, валянком під ліжко запхнеш, чим-небудь прикриєш, аби не стирчало. Манаття на ліжку розгладиш: простирадло там, ковдрочку гладенько розстелеш. Якшо простирадло страшне, яке брудне, то й випереш. А ні – то й нехай. Якшо вишита підзора десь завалялася, чи може завіса, – обтрусиш, уздовж печі рівненько припасуєш, наче так і було. Свічки позасвічуєш, кругом поналіплюєш, не пошкодуєш, шоб видно було і святково. Закусі всякої, свіжини навариш-насмажиш, на столі в рядочок порозставляєш. Бражки дзбан на стіл виставиш, а інші дзбани в холодочку, в комірці стоять, дожидають. Та й гості теж із собою принесуть, хто ж тобі з порожніми руками у хату сунеться? хіба шо якийсь замурзяка, мудило, сцикун звізданутий. У гості ж обов’язково з гостинцями, аякже... Тож посходяться, чистенькі, вмиті-зачесані, одежа свіжа, як у кого знайшлася. Жарти, сміх. Насамперед, звичайно, за стіл. А на столі ж красота! Мишаки печені, мишаки варені, мишаки з підливкою. Хвостики мишачі мариновані, ікра з оченяток. Печіночки мочені до кваску. Пісні коржики з хлібеди. Грибці по сезону. Хто багатший – блини. Хто вже зовсім злиднів не нюхав – ватрушки. Хрестись-сідай, вже й бражки налили, по першій випили, – понеслося... Заразом по другій. О, вже й у голову дало, вже й повело. Харашо! Якшо ржавля хароша, міцненька, так і не помітиш, шо закусі малувато. Налупилися, відригнулися, – коли там по третій-четвертій було, – вже й забулися, бо вже й за десяту перевалюємо. Палимо, регочемося. Пліткуємо, один одному розказуємо – хто з ким, та шо з ким, ще й, бува, підбріхуємо. Якшо жіночки в гостях – з жіночками заграємо: щипаємо там, руки розпускаємо, інтересуємось. Пісню хором грянемо, ще й притупуватимемо: