А потім уже й гратися. У скок, наприклад, гра хароша, інтересна. Правила такі. Свічки загасить, шоб темно було, сісти-стати де попало, а одному на лежанку залізти. Сидить він там, сидить, а потім з лежанки я-я-як скочить, та з криком гучним-гучним! Як на когось із гостей впаде, неодмінно чи повалить, чи приб’є, чи суглоба вивихне, чи ще всіляко покалічить. А як мимо, – то сам розіб’ється: голову, чи коліно, чи там лікоть, а то й ребра собі поламає: лежанка, вона ж висока. Об тубарет у темряві, – будь здоров! – можна вдаритись. Лобом об стіл теж. Тож, якшо не забився, знов на лежанку лізе, а як із гри вибув – то вже й другому несила терпіть: ану пустіть, теперечки я стрибну! Крики, зойки, регіт, – обісцятись можна, така гра чудова. А потім свічки засвітимо та й роздивляємось, хто як забився. Ну, тут, канєшно, реготу ще більше: бо тільки шо було в Зиновія око, – а вже й нема! А в Гур’яна, диви, рука висить, надломилася, який тепер із нього роботяга?
Канєшно, як мене скалічать, з мого тіла позбиткуються, то не смішно, це вже я розсердюся, аякже. Це якшо мене. А когось іншого – то смішно. А чого? – а того, шо я – це я, а він – це вже не я, це він. А Прежні тільки: о! ужас! как можно! – а того не розуміють, шо якби все по-їхньому було, то ні сміху, ні веселощів ніяких на світі не було, а сиділи б усі по хатах, нудні та невеселі, ні тобі пріключенієв, ні тобі навприсядки, ні тобі виску жіночого.
А то ще в душку граємось, теж дуже інтересно: отак зненацька – кидь подушку на обличчя, навалишся і душиш, а той, другий, пручається-виривається, а як вирветься – весь такий червоний, спітнілий, і волосся дибки, наче в упиря. Коли-не-коли бува, шо хтось помре, люди ж у нас сильні, опираються, сили у м’язах багато, а чого? – а того, шо працюють тяжко, ріпу на полі садять, кам’яні горщики видовбують, снопи в’яжуть, дерева на колоди рубають.
Отож не нада казать, обзивать, шо, мовляв, умішка в нас єлє тєпліцца: розум у нас прозорливий, міркуємо повагом, але добре. Так собі міркуємо: дерево дубельт – хароше дерево на буратіну, і на відра добре, і діжки з його справні. Глеля – теж отлічне дерево, і на віники – саме воно, і горішки смачні, і ще багато чого, але символ з його різать не дуже зручно буде, бо смолисте, капи великі, липкі. Береза – на неї може й приємно подивитись, а стовбур тонкий, кривий, важко різати. У Окаян-дерева стовбур іще тонший, весь у вузлах, ґулях, капах, одне слово: Окаян-дерево! Верба – не годиться, сусінь – надто волокниста, хапай-дерево – увесь рік мокре. Та ще багато порід усяких, чи то різновидів, поки їх там перелічиш, а я, вважай, і так всі знаю. Тож ми зараз кору знімемо, долотом ямки намітимо... та й до весілля того ідола й витворимо.
Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і – Господи, благослови! – вдарив сокиркою по дубельту.
Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині – ворота. На воротях – кільце кам’яне. Коло воріт збоку – будка. У будці холоп.
Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім’я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...
Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, – не з порожніми ж руками до хати йти, – ще й букет лісових дзвіночків.
Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?
Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.
– До кого?
– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
– Домовлено?
– Аякже.
– Погодь.
Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.
– Як звати?
Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.
– Проходь.
Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, – Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п’ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.
– К кому?