– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
– Что несёш?
– Гостинці.
– Гостинцы сдать.
– Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?
– Гостинцы сдать и вот тут расписаться. – Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: «Мышь домашняя бытовая — дюжина. Квасу жбан деревянный малый — один. Цветки синие полевые — пучок».
Бенедикт раптом – доречно чи недоречно, – як обурився:
– Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!
Узяв, та й перш ніж розписацця, «цветки» викреслив.
Холоп подумав-подумав:
– Пёс с тобой. Проходи.
Ти ба, як негарно виразився, – «пйос». Але пропустив. За другу огорожу пропустив, – а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.
– Проходь.
Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду – терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.
Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, – шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, – і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.
Посміхнувся.
– Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.
І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може – ноги наче до підлоги поприростали.
Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини – волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті, наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.
Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах – личаки домашні.
– Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.
І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! – чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого – миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! – цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого – голівочка! А посередь столу – туша м’ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!
А за столом Оленька сидить – розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.
Страшно!
А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.
Тесть каже:
– А ось і дружина моя, Хевронія. Роду стародавнього, з хранцузів.
– Така у нас сімейна лігенда, – каже теща.
Бенедикт тещі в ніжки поклонився, рукою поклін одмахнув, другою рукою букет дзвіночків сунув.
– Обід вихолоняє, – каже теща. – Покуштуйте, не погордуйте …
Сіли за стіл, на лави. Бенедикт навпроти Оленьки, тесть із тещею з боків.