– Хэ! У меня дача в Свиблове лучше была.
– Тетеря, як ти з паном розмовляєш?! Твойо мєсто в узьдє!
– А твоё — знаешь где... У меня сервант был зеркальный... Телевизор Рубин, — трубка итальянская... Стенка югославская шурин достал, санузел раздельный, фотообои золотая осень.
– Побалакай у мене! А ну, запрягайся!
– Линолеум только на кухне, а так всё паркетная плитка. Плита трёхконфорочная.
– Тетеря! Я кому казав!
– Холодильник двухкамерный, пиво баночное... Водка на лимонных корочках, холодная...
І стоїть, тварюка, на задніх лапах, наче рівня, і об тин сперся, і розмовляє, і очі замріяні, і за пана не вважає! На спогади, бач, потягло!
– Помидорки кубанские, огурчики эстонские с пупырышками... Паюсную ели, зернистую западло держали... Ржаной за двенадцать... Иваси с лучком... Чай со слоном... Зефир бело-розовый... Пьяная вишня куйбышевская... Дынька самаркандская...
Та як завівся, та як пішов розпатякувать, та хто ж тобі витримає! Правильно Нікіта Іванич каже, шо повага повинна буть до людини, справедливість! А ця скатіна нікого не поважає, за людину не має! Бенедикт розсердився та батогом йому по спині я-як уперіщив, та добряче, та й по шиї як заїхав, ще й носаком підкопнув. А тесть каже, мовляв: Терентій сумирний, це Потап норовистий! Який же тоді Потап?! Якшо цей сумирний?.. А після цієї поїздки, бач, ще й Петровичем його називай. Щас. Аж бігом.
Потім думав: а може, то йому хвоста не хвата? Все життя з хвостом прожив, виляв, радувався. Як хвостом виляєш, то, бува, аж за вухами лоскоче. Гарний був хвіст – гладенький, біленький, міцненький. Воно й справді сором мати хвіст, якшо в інших нема, а все одно гарний був хвостичок. Ій-бо, правда. А тепер Нікіта Іванич його одрубав, майже під самий корінець, – ой, як стра-а-ашно було. Нікіта Іванич перехрестився: Господи, благослови! – та я-я-ак... та не стільки там того болю, скільки боявся. А це тому, Нікіта Іванич казав, шо в ньому хрящ. А не кістка. «Поздравляю, – проздравив Бенедикта, – с частичным очеловечиванием». Пошуткував, значить. «Может, поумнеешь», – іще пошуткував.
Тепер замість хвостика пиптик, чи то шишачок, і саднить. Бенедикт потім тиждень розкорякою ходив, і сидіти не міг, та до весілля загоїлося. І тепер якось незвично: не повиляеш, нічого. Отак, мабуть, – думаєш, – і всі люди почуваються. Гм.
А з іншого боку, – шо значить всі? Які це – всі? Паслєцтвіє ж у кожного своє. Оно, у родаків – пазурі. Підлогу псують. Теща, вона важка, дебела, з хранцузів, – так мостини нашкребе, аж наче волосся з цілої голови на підлогу впало. Оленька, та легша, купки після неї менші. Після тестя стружка довга, товста, хоч у печі розпалюй. Бенедикт якось сказав Оленьці: а давай тобі пазурі підріжемо. Боявся, шо вона його в ліжку подряпає. А вона у вереск: ти шо?! ти ба, який!.. на шо замахнувся! На арганізьм! Нє!!! Ай!!! – Не далася.
А у перевертнів, – хоч вони, напевно, шо не люди, – пазурів нема. На ногах у них ноги, а на руках руки. Тільки брудні: вони ж цілий день у валянках, як у карти не грають. А бува, якийсь сяде, ногу витягне і отако за вухом швидко-швидко чеше; тоді пригледишся і бачиш: пазурів нема.
Тож спочатку трошки сумно було, дупа наче осиротіла, і Бенедикт кожен хвіст, шо йому стрівався, аж очима проводжав: чи то козляк, чи то пташечка, чи там собака, чи мишак.
Їздив пушкіна провідать. Десь за тиждень до весілля Бенедикт вирішив: та харош уже різать, вже, мабуть, і готовий. Чого ж іще.
Та він уже насамкінець не стільки фігуру різав, скільки всякі дрібниці підправляв: кучерики свердлив, потилицю нанівець зводив, аби геній іще більше сутулився, бо він в обчем і целом сильно за життя переживає; ну, пальці там, оченята. Пальців спочатку вирізав шість. Нікіта Іванич знов обурювався, хвіліпики викрикував, але Бенедикт уже до його горлодерства звик і спокійненько пояснив, шо так у столярному ділі зроду-звіку положено: який-не-який, а запас ще ніколи нікому не завадив. Хтозна, як там далі буде, мо’, помилку якусь допустиш, чи напідпитку не туди сокирою наддаси. Зайвину ж будь-коли можна одрубать. Тож як він роботу, вважай, вже й закінчив, сухою ржавлею натер, а називається, – одшліфував, – це шоб гладенько було, без занозин, – отоді, канєшно, й запропонував замовникові, на вибір: то якого теперечки пальця пєвцу свободи одрубать бажаєте? А вибір же ж великий, аж самому приємно, на будь-який смак! Хочеш – цей, а хочеш – той, а не ндравиться – так оцей, а може, тобі цей у око впав, тоді шо ж, тоді туто цюкнемо, чи може там. Ну то шо? Бач, як усе по науці: пишно й багато, – то аж душа співає.