Або сидиш на тубареті, чи на лавці, гойдаєшся, язика висолопиш, одне око примружиш, друге набік скосиш і язика розглядаєш. Шматок носа видно та язика кінчик. Але нечітко.
А то ще можна пальцями повіки на обидві сторони одтягнути і дивитися, шо буде; а те й буде, шо все кругом отако перекоситься.
Можна голову між коліна звісити, шоб аж до підлоги, і чекати, поки кров прилине. Зашумить у голові, затуманиться; у вухах гуде, стукотить.
А ще шо можна робить: пальці переплітать. З однієї руки палець, та з другої руки палець, потім знову з першої, потім знову з другої; а як пальці закінчаться, руки вивернути. Або просто: пальці розставиш і туди-сюди ними ворушиш. Це на руках. А якшо на ногах спробувати – погано виходить: судома ступню зводить. Отак спробуєш, та й дивуєшся, і чого б це воно: на руках так, а на ногах так? А того, мабуть, шо руки – то руки, а ноги – то вже ноги. Мабуть, шо так. Не інакше.
А то й просто нігті розглядаєш.
А видінь ніяких не бачиш; десь вони ділися, видіння. А шкода. Раніше Оленька ввижалася: намисто там, ямочки, стрічечка. А тепер – шо? Тепер – осьо вона, Оленька, під боком. Ямочки – та в неї по всьому тілі ямочки. Такі ямочки, шо пальця засунеш, – аж пів-пальця провалиться. Будь ласка. Засовуй. Не забороняється. Навіть, можна сказать, – схвалюється:
– Пустунчику!.. Шо за нетерплячка...
А тільки раніше од неї якесь наче сяйво було. Якась наче таємниця. А зараз он вона, сидить на тубареті, личко аж на два пальці сметаною обмазала, – шоб біліше було; а тільки вид од тієї сметани – аж страшно глянуть. Волосся розчісує:
– Ану, подивися, Бенедикте, шо це в мене тут? Невже ковтун?
Раніше ні про які там ковтуни навіть і мови не було: коса до п’ят, і все. Але ж тепер їй, Оленьці, не годиться косу носити: позаяк вона тепер заміжня голубонька, то й прикид у неї на голові має буть жіночий. А мороки з цим прикидом, – не приведи Господи. От вона волосся на пасма поділить, водою чи ржавлею понамочує і на дерев’яні колобашки понакручує. Всю голову накрутить, ходить, коливається, а ті колобашки цілий день одна об одну постукують. Закортіло, бач, кучері. Ще й личко собі навазюкала: ну, чиста упириця.
– І нашо ти ото на себе понамотувала?
– Як це нашо? Для краси. Для тебе ж стараюся.
Бухнеться на ліжко:
– Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо!
– Та харош уже, скілька можна.
– Побалакай мені, давай бігом.
– Та я заслаб, чи шо. Переїв трошки.
– Не видумуй, ти ще й не снідав.
– Та ти ж будеш дряпатись.
– Чо’ це дряпатись!.. Не видумуй.
– Так у тебе ж морда в сметані.
– От завжди шось знайде! Нещасна моя жи-и-ись!
І знов скиглити. А потім зненацька раз – і перестане.
– Бенедикте! Ану, йди сюди. А чо’ це в мене отут чешеться? Та оту-ут, оту-ут, кажу. Мо’, шось вискочило?..
– Нічого не вискочило.
– Нє, ти погано дивишся. Ти добре подивися! Шось мені свербить.
– Та нема нічого.
– А чо’ ж тоді свербить? То не чиряк?
– Нє.
– А може, пухир? Ніде не напухло?
– Нє.
– А може, почервоніло?
– Нє, нє!
– А шо ж тоді? Отак свербить-свербить, а потім я-як смикне!.. А отуто? Бенедикте! Осюди дивися! О-о-отуто, – ні, далі! Між лопатками!
– Нічого там нема!
– Може, луска?
– Нє!
– А може лупа? – свербить. Обтруси мене.
– Та чисто все! Не видумуй!
– Може, ластовинням обсипало?
– Нє!!!
– Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, – та й помреш!
– Чиста, кажу, спина! То тобі здається!
– Ка-анє-є-єшно, як я страждаю, а не ти, тобі все одно! А в мене отут, під пахвою саднить, Бенеди-и-икте!
– Посаднить і перестане.
– Хто інший пожалів би!.. Тільки я отак руку підніму і отак поверну, одразу й саднить! А якшо я отако нагнуся і ногу отако виставлю, то мені одразу в боці заколе, ану гля, шо це в мене отам збоку, я не бачу!..
А одного разу аж наче стукнуло: от би зараз книжечку. От би зараз на ліжко, та з книжечкою завалитися! Надворі сніг тихо-тихесенько сиплеться, у печі дровенята потріскують, – саме б воно: із книжечкою, та на ліжко. Коло ліжка на тубареті миску з каганцями поставити, чи ще з чимось смачненьким, шоб за щоку сунути, і – туди... У книжечку... В нас скажімо, зима, а там – літо. У нас день, а там – вечір. І розпишуть тобі, і прикрасять, шо за літо, і шо за вечір, і хто куди пішов, і шо на ньому понадівано, і на якій, може, лавці понад річкою хто присів, і кого виглядає-дожидає, – а мабуть, шо кохання своє, не інакше, – і які пташки угорі цвірінчать, і як сонце сідає, і мошкара товчеться... І яку пісню за річкою співають. Про все напишуть: і як у кущах зашарудить, – то милесенький-любесенький на побачення прийшов, – і шо між ними сказано, і про шо домовлено... Чи може, хтось великого човна побудував і на море-окіян пустив, і скільки у той човен людей понабивалося, і куди пливти надумали, і шо у того човна всередині, – все розпишуть. І як вони ото пливуть та між собою посварилися, і шо там у одного проти інших на серці накипіло, і як він чорніший за хмару став, і думу думає... А ті, другі, здогадалися, та й кажуть: ой, а чо’ це він на нас вовком дивиться, буде нам од його горе, ану, висадимо його на острів...