Читаєш ото, губами ворушиш, слова розбираєш, і наче ти у двох місцях одразу знаходишся: сам сидиш, чи лежиш, ноги підігнувши, рукою в мисці пошукуєш, а сам інші світи бачиш, далекі, чи яких зовсім не буває, а все’дно як живі. Біжиш, чи пливеш, чи у санях скачеш: чи од когось рятуєшся, чи сам напасти задумав, – серце колотиться, життя летить-пролітає, і ти гля, яке диво: скільки книжечок, стільки й життів різних проживеш! Наче ти якийсь перекинчик: то ти чоловік, а потім раз! – і жінка, чи може дід, чи дитинка маленька, а то й цілий загін, шо у засідці сидить, а то й взагалі бозна-шо. А якшо й правда, шо не сам Федір Кузьмич, слава йому, всі ці книжечки написав, то й шо з того? Мабуть, то інші Федіри Кузьмичі, стародавні люди, сиділи, писали, видіння бачили, ну то й нехай.
А в Робочій Хаті зараз, мабуть, свічки засвічені, свитки розгорнуті, Шакал Дем’янич пильненько за всіма наглядає. Костянтин Леонтич швидко-швидко строчить, переписує, а час від часу письмову паличку кине, та й руками сплесне! та й зойкне! – а це він завжди так, от-т уже сильно хвилюється, шо ж там у книжечках понаписувано. А потім знову письмову паличку цоп! та й далі строчити... А Варвара Лукинишна голову нахилила, гребінцями трясе, шось сама собі тихенько думає... А шо ж то за книга у неї в хаті захована? Шось наче про свічку, про обмани... Тільки ні Бенедикта, ні Оленьки вже в Хаті нема... Оленька на ліжку вилежується, нидіє, сметаною намазана, а Бенедикт на тубареті розгойдується. От би зараз мишаків наловити, та на базарь піти, та на книжечку зміняти. Тільки мишаків у нашому будинку нема.
А шо ж то за книгу тесть тоді виносив і Бенедиктові тицяв? Чи підійти та запитать? Якшо вже тесть не заболів, тьху, тьху, тьху, то це вже точно: можна в руки брать.
Оце ж тесть знову ближче підсів, рота розкрив та й питається:
– То шо, не з’явилися думки якісь неподобні?..
А Бенедикт насмілився, та й каже:
– Аякже. З’явилися.
Тесть аж прямо зрадів!
– Ану, ану, послухаймо!
– А шо це ви мені за книгу отоді тицяли? Коли я сватацця приходив?
– А звідки ти знаєш, шо то книга?
– Та знаю.
– А звідки? Хтось показував?
– Може, й показував.
– А хто?
– А шо за книга?
– Нє, хто тобі показував?
Бенедикт хотів було сказать, але не наважився: хтозна, шо тоді буде...
– А ви не питайтеся, а почитати дайте.
– А ти скажи, хто показував.
– У нас у хаті була, – сказав Бенедикт, і навіть не збрехав.
– То й де ж вона?
– Спалили. Батько спалили.
– А нашо?
– А шоб Болєзні не було, тьху, тьху, тьху.
Тесть подумав, очима посвітив, ногами пошкріб.
– От народ темний. Одсталий народ...
– Чо’ це одсталий?.. Укази виконуємо. Научні достіженія геть усі переймаємо: карамисла, часи сонячні. Гвіздки.
– А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, – пояснив тесть, – і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.
Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз’яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, – отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, – аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.