– Оце вже точно. Правду кажете. У мене минулого року всю ржавлю поперли з комірчини! Я прийшов, – двері навстіж, все повиносили!
– Харашо, це вже ти, я бачу, думати почав. Ану, як ти понімаєш своє заданіє?
– Яке?
– Яке! Та полоти ж!
Бенедикт гарненько подумав.
– Полоти?.. Гм. А шо, треба полоти?.. А-а-а-а! Крадіїв ловити?
– Яких ще крадіїв!.. Та ти думай! Хто в нас крадії?
– Крадії? Це які крадуть.
– Ну? А хто краде?
– Хто краде... хто краде... та всі крадуть.
– Ото-ож! – засміявся тесть. – Всі крадуть! І кого ж ти ловити надумав? Себе самого, чи шо? Який ти смішний, їй-бо.
Тесть одкрив рота і посміявся всмак. Бенедикт одвернувся: ой, смердить у нього з рота – страшне.
– Ну, то як ти розумієш своє заданіє?.. Здайоссі?.. Та лєчить же! Лєчить треба людей, золотенький ти мій!
Бенедикт обімлів.
– Хто – я?
– Ну, а хто ж? Ти, хто ж іще! Оце тільки сало нагуляєш, – малий гак тобі дам, а як звикнеш трохи, руку наб’єш, – і до великого дослужишся.
– Я не можу, нє, нє, нє, я не можу, та як це... я не можу гаком, нє, нє, нє... тьху, тьху, тьху, не можу, нє, нє, нє...
– Оце так-так! Я ж тобі, здається, так усе поясняв, а ти ж так наче добре слухав, і на тобі: не можу! А ти через «не можу»! Є в тебе долг перед обчеством, чи нема? Народ до світлої жизні має прийти, чи ні? Братові помогти треба? Треба! І не сперечайся. Заданіє в нас, дорогенький, благородне, а народ одсталий, недостатньо розуміє. Страхи дурні, плітки розпускає. Дикість!
Бенедикт аж прямо затужив. Бач, тільки-тільки усе пойняв, а тесть знов якось так повернув – і знов нічого не понятно, і тільки туга на серці.
– То шо: книг читать не можна?
– Чо’ це не можна? – здивувався тесть. – Читай собі на здоров’ячко, в мене отих книг старопечатних – ціла бібліотека, є й з картинками. Я тобі доступ зроблю.
– А нашо ж тоді лєчить?
– Знов за рибу гроші! Тому шо Болєзнь!
– Нічого не понімаю...
– Не все зразу. Поймеш.
– А оце ж... ви казали, мишак – наша апора. А чо’ ж тоді у нас у будинку мишаків нема?
– А того в нас мишаків нема, шо в нас жизня духовная. Нам мишаків не нада.
Старопечатних книг у тестя – цілий склад. Коли Бенедикт доступ до книг отримав – овва-а-а-а-а-а! – йому й очі розбіглися, і ноги підкосилися, і руки затрусилися, а в голові аж запаморочилося. Світлиця така простора, на самому верхньому поверсі, та ще й з вікнами, а уздовж стін полиці, полиці, полиці, а на полицях книги, книги, книги! І великі, і маленькі, всякі. Які зовсім малі, може з долоньку будуть, – а букви в них великі. А які великі – а букви в них малі. Є книги, – а в них картинки, та не прості, а кольорові! Їй-бо, кольорові! Ціла книга кольорових картинок, а на них дівки голі, рожеві, – і на траві сидять, і на тубареті, і рачки, і по-всякому! Є худі як жердина, а є й справненькі. Оно, одна на ліжко вилазить і ковдрочку одкинула, – самий сок. Гарненька.
Далі погортав, – якісь хлопці кудись ідуть, ідуть, ідуть та граблі несуть, – мабуть, ріпу садити.
Потім море, а на ньому човен, а над ним на палицях – простирадла. Мабуть, випрали і сушать. Так воно й зручно: води ж у морі оно скільки.
Знов назад перегорнув, де дівка на ліжко лізе. Хароша дівка. На Оленьку схожа, тільки личко без сметани.
Потім ще багацько голубчиків на звірях сидять, – а ті звірі на козляка схожі, тільки без бороди. Тесть казав: то кінь. Тобто – конь. А-а-а-а-а. Так от він, значить, який – «конь». Який страшний. А голубчики, бач, сіли на нього і не бояться.
Потім квітки різнокольорові. Горщик, а з нього квітки стирчать. Нецікаво. Потім взагалі все завазюкане, хтозна шо воно таке, не розбереш. Теж нецікаво. Потім ще погортав, а там картинка: нічого нема, один лист білий, а посередині чорна дірка квадратна. І більш нічого. Начебто всьому кінець. Дивився на дірку, дивився, – чогось раптом так настрахався, як ото уві сні. Бігом книгу закрив і кинув.
У других книгах теж картинок бозна-скільки. Бенедикт три дні на підлозі сидів, гортав. Господи, Боже мій, і чого там тільки не понамальовано! Дівчата такі прехороші з дитинкою сидять, посміхаються, а вдалечині дороги білі, пагорби зелені, а на пагорбах міста понавистроєні, та такі ж усі світлі, блакитні чи рожеві, наче зоря. Дядьки сурйозні, поважні, на голові шапка, як наче блин, на грудях ланцюг жовтий, рукави пишні, як жіночі. А то ще ціла юрба голубчиків, і малі дітки з ними, і всі голі, тільки ганчірки кольорові на них понамотані, і наче кудись угору летять, а квітів та вінків понабирали із собою, – хтозна скільки. То вони, мабуть, всім кагалом полоть ходили, а погані люди їх пограбували, сіряки познімали.