Одного разу шось таке знайоме попалося – ти гля, «Дєман». Точно. Той, шо Федір Кузьмич тоді подарував. Бенедикт довго сидів – аж йому ноги заніміли, дивився на «Дємона», думав. Бо одне, бач, діло – когось слухать, а зовсім інше – самому побачить: таки правда, не збрехали, то не Федір Кузьмич книги пише, а інші голубчики. Сподобався, мабуть, Федіру Кузьмичу, слава йому, оцей Дєман, він тоді цоп – та й вирвав картинку з книги. Ти гля, який, маленький-швиденький. А на душі ж гірко: обдурив, бач, памороки забив, за дурня Бенедикта мав.
Після отих книг сни снилися кольорові, ще й серце калатало. Найчастіше горби зелені, травою-муравою вкриті, та дорога, і нібито біжить Бенедикт по тій дорозі легкими ногами, і дивується: наскільки ж легше стало бігати! А на горбах дерева, а тінь од їх різьблена і тремтлива: сонце грає, крізь листя просвічує, по траві-мураві танцює. А він собі біжить та сміється: ой, до чого ж легко, от би комусь розповісти! А нікого нема, всі нібито поховалися. То й нехай: вийдуть, як треба буде, разом із Бенедиктом сміятимуться! А де це він біжить – не знає, а тільки хтось його чекає і радіє, похвалити хоче: хароший Бенедикт, хароший!..
А то ще він нібито літать уміє. Невисоко, правда, і недовго, та все одно уміє. А то теж на дорозі, та нібито кругом темно. І тепло. То, мабуть, влітку. А на Бенедиктові штані білі, і сорочка теж біла. А він нібито здогадався: якшо від землі ногою відштовхнутись, а потім спину отако вигнути, а руками, як жаба, загрібати, то прямо у повітрі можна пливти, аршин із десять можна пропливти. А потім тая сила, схоже, шо вичерпується, тоді знов ногою відштовхнутись, і знову пливи. І нібито Бенедикт це комусь показує, пояснює. Мовляв, диви, як просто, тільки спину вигнути, а пузом до землі, а руками, мовляв, отако, отако. А прокинешся – от шкода: знав же як літати, а до ранку забув.
А то іще наснилося, нібито у нього хвіст виріс, та такий самий мереживний-різьблений, увесь білий, як ото у Княжої Птахи. От він голову повернув і через плече на свій хвіст задивляється... А у світлиці темненько, прохолодно, а віконце низьке. А сонце уранішнім світлом у віконце б’є і на білому пір’ї дрібною веселкою грає, бризками іскристими. А він отого хвоста то розпустить, то знов підбере, і дивиться, як по ньому, білому, іскри перебігають, наче на снігу пухнастому, летючому. І так уже йому той хвіст подобається, так уже подобається, – отак би прямо й пригнувся, та у вікно пурх! та на гілку, та по гілці пройтися: ко-ко-ко. А тільки той хвіст трошки болить, і ходити з ним невдобно. Аж ось він уже не коло віконця, а по якихось сходах спускається, а хвіст за ним шелестить, по східцях тягнеться, пружний такий, прохолодний, і ще пишніший став. І заходить Бенедикт у світлицю, а там сім’я. За столом сидять і дивляться... Личаками ялозять. І дивляться отак похмуро, несхвально, чи може сердито, на Бенедикта. Бенедикт теж дивиться – а він же ж голий. Штані забув надіти, чи може загубив, хтозна. А вже й сідать обідать. От він за стола сідає, і намагається хвостом прикритися, і так, і так, а не получаєцця, хвіст же короткий. Та шо таке: тільки шо ж такий довгий був, волочився, аж раптом короткий. Він його руками шукає, голову вивертає, з-під пахви на нього поглядає, а хвіст уже не такий. Потемнішав, порябішав, і пір’ячко у руках залишається: торкнешся – падає...
І насниться ж отаке! – не знаєш, шо його й думать. А коли всі книги з картинками попереглянув, за остальні прийнявся. Спершу очі старопечатні букви не розбирали, немовби зіскакували. А потім призвичаївся, і наче так і треба. Наче Бенедикт усе життя те й робив, шо книги заборонені читав! Спочатку шо попало брав, а потім вирішив навести порядочок. Все підрахувати та по порядку порозставляти. Книги з полиць на підлогу позгрібав, все по-своєму попереставляв. Спершу за кольором розставляв: у цей куток жовті, у той – червоні. Ні, шось не те. Потім за розміром ставив: туди – великі, сюди – маленькі. Навіть і самому не сподобалось; а чого не сподобалось, – а того шо на кожній книжці, чуєш, на її коробці позначено: хто писав. От скажімо, Жюль Верн. Так він, бач, і велику книгу, коричневу, сочинив, і маленьку, синю. Як же ж ти їх окремо? – нада поряд ставить. Потім заковика вийшла: є такі книги, а називаються – журнал, так їх не один голубчик сочиняв, а цілих десять, ще й кожен своє. Оті журнали теж нада поряд ставити, по цифирях: спочатку номер один, потім номер два, а тоді шо? – треба номер три, а третього десь нема, а одразу номер сім. Та шо таке? А нема, таки нема! От шкода. А може, десь завалявся, потім знайдеться. А журнали всякі-різні, і назви у них чудернацькі, які зрозумілі, які ні. Оцей – «Звезда», це назва зрозуміла. Це вже треба зовсім дурному буть, шоб не зрозуміти. А оце «Кодры», а шо воно за «Кодры»? Та то, мабуть, помилилися, а треба: «кадри». То Тетеря так зустрічних дівчат називає. Зварив Бенедикт із ржавлі чорнила, паличку обстругав, навів порядочок, все кругом попереправляв. А у тому журналі про дівчат і справді багато чого понаписувано.