А осьо – «Вопросы литературы». Бенедикт подивився: ніяких там вопросів, одні отвєти. Десь, мабуть, був номер із вопросами, та загубився. Теж шкода.
А є журнал «Картофель и овощи», з картинками. А є «За рулём». А є «Сибирские огни». А то ще «Синтаксис», таке якесь слово несусвітнє, хтозна, шо означає. Мабуть, матєрне. Бенедикт погортав, подивився, – а там точно матюки. Одклав: інтересна. Тре’ буде на ніч почитати.
А то ще «Задушевное слово». «Вестник Европы». «Весы». Ці якісь не такі, геть цвіллю провонялися, та то нехай, але ж там серед букв, вважай, у кожному слові, ще якісь букви, науці невідомі. Бенедикт думав, шо то не по-нашому, а по-кахінорському, а потім як наловчився читать, та й нічого, перестав зайві букви помічать, наче їх і нема.
А деякі голубчики постаралися, книг понасочиняли акуратненьких, одного розміру та в один колір пофарбованих, а називається «собрание сочинений». Як оце Золя, наприклад. Чи Антонина Коптяева. А в тих собраніях ще чого вчудять: патрет голубчика, який сочиняв, намалюють. Страшне, які патрети смішні. Осьо голубчик Сергей Сартаков: ой, а личко ж моторошненьке, на вулиці стрінеш – сахнешся. А теж, бач, сидів, строчив. Багацько настрочив.
Деякі книги заяложені, брудні, сторінки з них вивалюються, а деякі – такі ж уже чистенькі, наче вчора зроблені. Аж приємно подивитись. От, скажімо, Антон Чехов. Яка тільки в нього книга залапана! Зразу видно, – криворукий дядько, п’яндилига. А може й підсліпуватий був. Оно, у нього на обличчі, на оченятах – Паслєцтвіє: оглобелька, а з неї мотузочок висить. А от Коптяєва, мабуть, жінка чепурненька, чисто себе тримає. Така ж уже книжечка, можна сказать, незаймана. Коптяєву теж собі оставив, на ніч почитати.
Тесть зайшов, подивився, як Бенедикт усе попереставляв, – схвалив:
– Я бачу, ти культуру поважаєш.
– Я культуру страшне як поважаю.
– То діло хароше. Ми теж читати полюбляємо. Отак посідаємо разом, та й читаємо.
– М-м.
– А то деякі культуру не поважають, псують.
– М-м.
– Сторінки виривають, немитими руками перегортають.
– Еге-еге... А хто?..
– Та є такі...
Постояв, подихав, – у світлиці аж наче шось іздохло, – та й пішов собі.
Тож теперечки Бенедикт, прямо спозарання, не пивши, не ївши, тільки морду вмиє, – і читать. Кличуть обідати, – от халєра, на самому інтересному місці обірвуть! Він спочатку так робив: збігає швиденько, шо попало, без розбору, в рота повкидає – і знов за книги. А потім зметикував: можна ж і за столом читать. І смачніше буде, і часу не витрачаєш. Сім’я, звичайно, обіжається. Теща обіжається, шо Бенедикт її страви мало вихваляє, Оленька, – шо він у книгах про дівчат вичитує, а вона сидить сама, як дурна. Тесть вступається: та дайте йому спокій, то ж іскуство.
Оленька скиглить:
– Він ото книги читає, а на мене хоч би подивився!
Тесть одразу на захист став:
– Ану цить, не твого розуму діло! Читає – значить, нада.
– А шо він там вичитує? Він про дівчат вичитує! А на жінку і не гляне! Я ті книги колись як захватю, та й усі порву!
Бенедикт:
– А от і не про дівчат! Оно, написано: «Роджер вынул пистолет и прислушался. Скрипнула дверь». А не про дівчат.
– Чула? То не про дівчат.