Ех-х-х, мрії солоденькі!.. А вийшло так, як матінка схотіли. Затялися: три поколения ЕНЬТИЛИГЕНЦИИ в роду была, не допущу прерывать ТРОДИЦИЮ. Ех-х-х, матінко!!! І до Нікіти Іванича пошушукатися бігали, і до хати його за рукава притягували, шоб удвох на батька насідать, і руками батькові перед носом вимахували. Бува, й до вереску доходило. Батько й плюнули: та ооййй... та чорти вас бери, та хай вам... та робіть шо хочете... Але потім не кайтеся.
Тож і вийшло по матінкиному. Вивчив Бенедикт азбуку, або ж, по-научному, алфавіт, напам’ять, – а воно ж неважко: А, Бе, Ве, Ге, Де, Є, можна Йо, Же, Зе, І, Й, Ке, Ле, Ме, Не, О, Пе, Ре, Се, Те, У, Фе, Хе, Це, Че, Ше, Ще, Ъ, Ь, Е, Ю, Я, – а ще, звичайно, наука кожній букві научну назву дає: «люди», чи там «живете», чи там «черв». І ходить тепер Бенедикт у Робочу Хату працювать. Теж робота непогана. Прийдеш зранку, – а там уже натоплено, свічки з мишачого сала засвічені, сміття виметене, – красота. Видадуть йому берестяні книжечки, видадуть сувій, звідки списувать, помітять: од сих до сих, – і сиди собі у теплі, переписуй. Тільки місце для картиночок залишай. А картиночки потім Оленька-голубонька своєю білою руцею наведе: курочку намалює, чи там кущика. Не так, шоб уже сильно схоже, а все одно приємно подивитись.
А списує Бенедикт оте, шо Федір Кузьмич, слава йому, настрочив: скаски, чи може паученія, а ще стіхи. Такі ж у Федіра Кузьмича, слава йому, стіхи хароші, аж часом рука затремтить, очі затуманяться і весь наче раптом ослабнеш і кудись попливеш, чи наче грудка посередь горла стане і ковтнути ніяк. Є стіхи ясні, кожне слово понятне, а є й такі, шо тільки головою похитаєш. Оце нещодавно Бенедикт списував:
Тут усе й дурному ясно. А оці:
– отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:
Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. «Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди», – так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна-скільки роботи.
Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде – карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого – то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть на Складі. По-перше – санітарам, не проти ночі згадані, потім – мурзам, а там, дивись, і нам перепаде. А весна вже й незабаром. Струмочки задзюрчать, квіточки повитикаються, молоденькі дівчата у сарахвани понаряджаються... Як заходишся, бува, мріяти! І Федір Кузьмич, диви, теж сочинив:
Тільки чо’ це «звонам щита»? Щит же для указів – дерев’яний. Як ото прибиваєш указ чи про дорожню повинність, чи шоб не cміли самочинно сани майструвать, чи в кого які недоїмки, – мало мишачого м’яса здав, абошо, – чи може Складський День укотре переносять, – тоді щит не дзвенить, а глухо так побрякує. Так йому ж нема закону, Федіру Кузьмичу, слава йому. Оно, шо він сам про себе каже: «Гардісь, – мовляв, – таков і ти, пает, і для тєбя закона нєт». Тож і ми йому не указ.
Разом з Бенедиктом у Робочій Хаті другі писці в рядочок сидять. Оленька, голубонька, картиночки малює. Така ж гарна дівчина: оченята темні, коса русява, щоки – як вечірня зоря, от наче завтра вітер буде, – так і розквітають. Бровенята півмісяцем, або ж, як тепер буде велено казать, карамислами; шубка заяча, валянки з підошвами, – мабуть, багатого тата доця; на роботу Оленьку в санях підвозять, після роботи знов сани дожидають, ще й не прості: трійка. Під шлеєю перевертні ногами тупотять, перебирають; корінний норовистий, ще, диви, зубами цапне, а припряжні й поготів. Як ти тут до Оленьки підступишся? Бенедикт лише зітхає та крадькома задивляється, а вона вже знає, цяця: оченятами отако кліпне, а голівонькою отако поведе. Ти ж моя скромниця.