А то: весна! Навіщо йому та весна? Весною тільки те й добре, що читать світліше. День довший, букви видніші.
Влітку наказав для себе гамака на галереї повісити. Над гамаком дашок легенький, од птиць-блядуниць захист. Совісті у тих блядуниць – ані на крихітку: де карниз побачать, там і сядуть, звідти й гудуть, звідти й гидять. На волосся – то таке, а як на книгу попаде? Двох холопів по боках поставив, шоб віялами віяли, мошкару всяку чи комарів од нього одганяли. Дівку-гойдалку приставив, шоб гамак гойдала, або ж коливала, та не сильно, а помалу, обережненько. Другу – шоб весь час прохолодні напої підносила: ягоду кизил товкла, канпот з неї варила і льоду колотого туди побільше кидала, а лід отой іще взимку заготовлено, цілу зиму холопи на річці лід рубали та до льодовні складали. А той канпот через соломку харашо пити: зріжуть якусь травинку, яка не отруйна, висушать, а всередині у неї трубочка, а через тую трубочку напої пити.
Ось уже й мухи злі та великі кругом розліталися, крила в них із синім полиском, оченята веселкові, а самі такі вже приставучі; двоє холопів аж заморилися ганять, третій помагать прибіг; тобто, вже й осінь. Підняв очі: та й справді, осінь, ще, гляди, дощем із хмари бризне, та, не дай Боже, книгу намочить. Перебрався до терему.
День був звичайний, четвер. Падав сніжок, нічого не передбачалося. І в книгах так само: якшо вже нічого не передбачається, завжди припишуть: не передбачалося. А якшо вже передбачається, то тільки держися: і ворон каркне, і вітер отако виє-завиває, і дзеркало трісне, а дзеркало – то колись у давніх людей шось таке на дошку схоже було, і вони, у тую дошку дивлячись, самі себе бачили, наче ми, коли у воду дивимось.
Посідали обідать.
Бенедикт розгорнув «Северный Вестник», сьомий номер, на рідкість міцненький, нитками прошитий і проклеєний, переламав журнал, шоб не закривався, ліктем притиснув, ще й мискою з юшкою придавив.
Теща:
– Доїдай, зятю, каклєти ж охолонуть.
– М-м.
– Каклети хароші, жирненькі.
– М-м.
– С грибцями пряжені. Десь мабуть, годину в печі упрівали.
Оленька:
– А до каклєт іще пюре з ріпи харашо.
Тесть:
– Та пюре, мабуть, і до всього харашо.
– Ні, до каклєт – саме лучче.
Теща:
– Та й то казать: не кожен день каклєти пряжимо.
Оленька:
– Не кожен.
«..........», – читав Бенедикт, бігаючи вже звиклими очима по рядках, – «..........».
Теща:
– А того року, пам’ятаєте, кусай-трави набрали та маседуан із ріпою зготовили.
Тесть:
– Аякже.
Оленька:
– А якби ще козлякового сиру в маседуан набухать, шоб аж пахло, то ще смачніше було б.
– Еге ж.
Теща:
– А ще вермішелька харашо.
– Аякже.
– А у вермішельку маслиця, та зілля лісового, та кваску трошки, та запекти поманеньку, а як зашкварчить – подавать.
Оленька:
– А зверху – грибців кришених.
– Еге ж.
Теща:
– А то ще вертуту розсипчасту, з горішками.
Оленька:
– З папороттю.
– Авжеж.
Теща:
– А потім медяники. Плетені.
Тесть:
– Кому вони нада, плетені. Подові кращі.
Теща:
– Аякже, подові. Подові – вони гірчать.
– То й шо, як гірчать? Все’дно смачні.
Оленька:
– Шо ж харошого? Плетені куди кращі. В них яйце кладуть.
Теща:
– Багато ти понімаєш. Плетені!.. Ще скажи: блини!..
Тесть:
– А шо блини? Шо блини?
Теща:
– А того, шо не нада ото казать!.. Блини!.. Теж мені!..
– А тобі шо?
– А нічого!
– То й цить мені! А то: блини!..
– А от і блини!
– Сама ти «блини».
– Та я, бач, блини. А ти шо?
– А нічого!
– То й мовчи!