– Сама помовч!
– То й помовчу!
– То й помовч!
– То й помовчу! «Блини!»
– Ото й замовкни мені! Тихіше буде!
Помовчали. Жують. Бенедикт сторінку перегорнув, миску переставив, знову журнал придавив.
– Каклєти їж, зятю.
– Та я їм.
– Ще насипай. Оленько, насип йому. Та ти підливою полий! Отако. Ще полий.
– Грибців йому покладіть.
– А осьо ще зажарочки.
Знов помовчали.
Теща:
– Ой, нема Явдохи, померла. Жаль. Які вона суфлє з горіхів готувала.
Тесть:
– Авжеж.
– Зверху скориночка, а всередині м’якесеньке.
– Еге ж.
– А шарлот? Хто теперечки такий шарлот зготує?
Оленька:
– Це з ріпи, чи шо?
Теща:
– З ріпи.
– Та з ріпи я й сама зроблю.
– Та щас прямо.
– А шо?
– Та нічого.
– Думаєш, не вмію?
– Нє-є.
– А от і вмію.
– Бреши.
– А от і вмію. Спочатку ріпу спекти, потім розім’яти. Потім туди яєць, горіхів, молока козиного. Обвалять – і у піч. І шоб піч аж пашила. Наче для блинів.
Тесть:
– Знов за блини.
Теща:
– І чо’ це ти, іроде, до тих блинів причепився?! Ще захочеш блинів!
– То й подавай! Слойоних!
– А хрєн тобі..!
– А шо воно таке?
– А те!
– Я тобі зараз, їй-бо, як зацідю ополоником по лобі, – будуть тобі блини!
Бенедикт іще сторінку перегорнув.
Теща:
– Зятю!
– Га?
– Ану, кинь мені книгу, зараз же! Як за стіл, – так і за книгу. Ні тобі посидіть по-людськи, ні побалакать.
– Мм.
– Зятю!
– Га?
– Ану, шо там написано? Почитай.
– «Шо»! Іскуство написано!
– То й почитай.
Оленька губки піджала:
– Він про дівчат ото вичитує. Шукає собі приключенієв.
Бенедикт:
– Багато ви панімаєте. Ну, шо... Ну: «Людмила зябко куталась в пуховой платок, обхватив себя за худенькие, вздрагивающие плечи. Её зардевшие щеки ярко пылали пунцовым огнём. Звёзды глаз бросали на Владимира стрелы тревоги. Высокая грудь вздымалась как морская пучина под шёлковой блузкой. «Владимир, – прошептала она. – Владимир...» Владимир стиснул челюсти. Суровые желваки заходили под его загорелой кожей. Он отвернулся. Тонкие пальцы Людмилы нервно перебирали бахрому шали. «Владимир!» – вскрикнула она, простирая ладони...»
Оленька насупилася:
– Та скільки ж у неї рук, у Людміли у тієї?
– Скільки нада! Дві!
– А шурує, наче в неї шість. То в неї Паслєцтвіє, чи як?
– Ти на себе подивися! – розсердився Бенедикт. – То ж іскуство!
Жінка – вона і є жінка. Усю мєчту споганить. Ти гля, всього аж трусить. Бенедикт іще перегорнув. «Кончиками тонких пальцев Людмила потирала усталые виски. «Никогда», – прошептала она, заламывая руки. Смертельная бледность заливала ее лицо. Она разжала объятья. «Всё кончено», – пробормотал Владимир. Суровая складка его губ выдавала крайнее волнение». От, блін, воно й справді... Паслєцтвіє, у Людмили у тієї... А чо’ ж тоді нічого не сказано?.. Перегорнув сторінку. «Продолжение следует». А, ч-чорти його забирай! Знов на самому інтересному місці. Бенедикт обмацав журнал, у руках покрутив, сторінки поперегортав: може, десь наприкінці продовження знайдеться, – і таке буває. Але не було. Посунув тубарета, – піти на складі подивитись.
– Куди? А каклєти?!..
На полицях у складі давно вже порядочок: одразу видно, де якій книзі місце. А то у тестя Гоголь разом з Чеховим стояв, – сто років шукай, не знайдеш. А на все науку треба, або ж систему. Шоб не потикатися без пуття хтозна-куди, а зразу – пішов, та й узяв.
... Нема восьмого номера. А, може, помилився, не туди сунув... бува й таке... осьо «Северный Вестник», осьо «Вестник Европы», «Русское Богатство», «Урал», «Уральские Огни», «Пчеловодство»... тут нема... «Знамя», «Новый мир», «Литературият Башкортостон»... ці читав, Тургенев – читав, Якуб Колас – читав, Михалков, Петрарка, Попов, ще один Попов, Попцов, Попеску, «Попка-дурак. Раскрась сам», «Илиада», «Электрическая тяга», – читав, «С ветром споря», «Справочник партизана», Сартр, Сартаков, «Сортировка бытового мусора», Софокл, «Совморфлоту – 60 лет», «Гуманистические аспекты творчества Шолохова», «Русско-японский политехнический словарь»,– читав, читав, читав...