Озирнувся. Тиша. Мишак не шарудить. Тихо. Потім звуки проступають: у будинку – ножі раз-по-раз стукають, то, мабуть, м’ясо на пельменьчики рублять, а то ще – звук рівний, глухий, – то, мабуть, тісто качають. За вікном природа шумить, сама на себе скаржиться: зудить, скрипить; то як заплаче раптом завірюхою-метелицею, сипоне снігом у вікно, і знов гуде, гуде, гуде у верхівках дерев, кубла гойдає, верхівки коливає. Сніги глухі, сніги великі; оточили терем, заносять через три огорожі; хлів, комори, – все кругом замітають, усе вкрите пухнастим, нічним, поривчастим снігом. А нема серця у того снігу, а навіть якшо є, – зле воно, сліпе. Повіває сніг, немовби рукавами помаває, аж до покрівлі здіймається, через огорожі пересипається, та й понісся по слободі, по вулицях, через плетені тини, поганенькі стріхи, за місто, через лани, у непролазні ліси, – а там і дерева де-не-де попадали, – мертві, білі, наче кістка людська; там північний чагарник можевел шпичаки свої розчепірив: чи пішого проколоти, чи санного; там і стежинки покрутилися, позапетлялися: за ноги ухопити, сповити; там і суччя напоготові – шапку збити; і колючка звісилася: за коміра рвонути. Вдарить снігом по спині, обплутає, повалить, підійме на сук: засмикаєшся, заб’єшся, а вона зачула, кись, – вже й зачула...
...Аж увесь пересмикнувся, головою замотав, шоб не думати, очі заплющив, вуха пальцями заткнув, язика висолопив і прикусив; геть її з думок, гнати її, гнати!.. Тіло у неї довге, гнучке, голівонька пласка, вуха притиснуті... Геть!.. Сама вона бліда, затужавіла така, безбарвна, – наче сутінки, чи наче риба, чи наче в кошака на животі між ногами шкіра... Нє, нє!.. Нє!!!
...А свербить, свербить їй під пазурями... А бачити її не можна, ніззя її бачить...
Почав стукатися головою об стіну, шоб аж зірка у очах зблиснула, шоб хоч якесь світло у пітьмі зблискувало, бо очі, вони ж такі: заплющуй – не заплющуй, а під повіками, у червонуватому мороці, все одно шось наче вовтузиться, перебігає: зліва направо – то якась волосінь швиденько промайне, то шось як зарябіє-затанцює, і не проженеш, то штукенція якась непрохана вибіжить і наче підсміюється, а потім сама собою: раз! – і розтане.
Трошки розплющив очі; побігли червоні та жовті колеса, голова закрутилася… Та осьо ж вона, навіть із розкритими очима видно! Прицмокує трошки та обличчя скривила...
Став гупати ногами: гуп! гуп! гуп! гуп! Руками махати, потім у волосся руки запустив та я-як смикнув! Та ще раз! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – заволав. – О-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!! Жив у горадє Делі багатий ваданос, і звалі єво Кандарпакєту!!! Жив багатий ваданос, жив багатий ваданос! Жив – жив, жив – жив, жив багатий ваданос! Та гопля люлечки мої! Та тритатулечки мої! Та багатий ваданос, та пребагатий ваданос!
От би зараз рило комусь начистити, страх і злість зірвати; може, Оленьку відлупцювати – а н-на тобі колобашки! – чи може, розбігтися і тещі під дупу носаком зацідити: нехай потім дві години колишеться!..
Скотився вниз по сходах, не розбираючи дороги, розбив вазона з квіткою, зіткнувся з тестем, крикнув:
– Книги закінчилися!!! От бля!..
– От бля!!! – луною відгукнувся тесть, заблискав очима, тупнув, тицьнув Бенедиктові у руки, – і де тільки взяв, – заточеного гака, шарпнув двері у комірчині, – кинув Бенедиктові балахона; накрило Бенедикта, засліпило на мить, але прорізи самі впали на очі, все кругом, наче крізь шпарину, видно, всі справи людські, дрібні, боязкі, все їхнє копирсання; їм аби тільки борщу та на ліжко, а вітер виє, завірюха свище, а кись летить; летить-торжествує, прямо над містом; – «Іскуство гине!» – гукнув тесть; сани зі скреготом розверталися на поворотах; червоним полум’ям палають наші балахони серед завивання завірюхи, – дорогу, дорогу! – красна конниця бурею летить через місто, і два стовпи світла, світла сила, виходять з тестевих очей, освітлюючи дорогу; надія, захист, натиск, – відступає кись, не дамося, нас багато! – вперед, санітари, іскуство гине! – у розкритих хатніх дверях білі оладки переляканих облич, – а-а-а, вже й обісцялись з переляку?! – книгу! Кн-нигу! – а голубчик верещить-розривається, ліктем затуляється, ногу виставив, тіні бігають-метушаться, – держи його!!! у піч пхає!!! – а-а-а-а, іскуство палити?! – і гаком його, гаком; – «Та вивертай же!» – дикий крик тестя, чи когось іншого, під балахоном не видно; – «Вивертай гака, розтуди твою!» – вивернув, смикнув, шось лопнуло, потекло, десь заойкали, вирвав книгу, притис до серця і аж затрусився, – отепер живу!!! – ногою тільки штурх! – і одним стрибком вилетів у завірюху!