– А ми осьо вальтом!
– А мы его червонцем!
– Здурів, чи шо?
– А козырная!
– То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!
Як завжди – ні гній не почистили, нічого.
– Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.
– Погоди, доиграем.
– Як це пагаді? Ти ж уже відпочив – ану, харош.
– Тек-с... Бабец, и ещё бабец! Вот вам!
– Тетеря!
– У меня пересменка... Берёш? – и вальта тебе впридачу.
– Тетеря!!! – затупав ногами Бенедикт.
– Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.
– Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П’ять хвилин тобі на збори!..
Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов’ї були. Поїли солов’їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ’яниця.
– Древ’янице! – покликав Бенедикт. – Вилазь!
Не вилазить.
– Вилазь, суча дочко!
Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.
– А ты громче.
Бенедикт як гаркнув.
– Да ты еще громче.
– Дре-в’я-ни-цееееееееееееееееееее!!!
Та шо таке – не вилазить!
– А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.
Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:
– Гы! Вы ж её съели!
– Та невже? Так чо’ ж ти мені тут!..
Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м’ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.
У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, – нікого не видно. Хто в ній живе – невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір’я. Може, з’їли його.
...Оно, з’їли ж древ’яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ’яниця.
– Поехали, – сказав Тетеря. – Мёрзну.
– Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада – то й померзнеш!
Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.
– Ану, пшо-о-ов! Галопом – і з піснями!
...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.
Бенедикт зняв шапку.
– Доброго здоров’ячка.
– Беня?! Беня! Да ты ли это?! – Зрадів, заметушився. – Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.
Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив:
– Кудеяровых зять?
– Еге ж.
– Слышал, слышал про ваш мезальянс.
– Спасіба, – подякував Бенедикт. Навіть розчулився. Ти ба, він теж чув.
Сів, Прежні посунулись. Та звісно, шо тісно. Хатинка з того разу наче ще менша стала. Свічка коптить, натікає, тіні танцюють. Стіни закіптюжені. На столі теж убозтво: дзбан, кухлі, тарілка горошку. Налили Бенедиктові.
– Ну, что же ты?.. Как?.. Ну ты подумай... А мы сидим вот, выпиваем... О жизни беседуем... О прошлом... То есть, конечно, и о будущем тоже... Вот о Пушкине нашем... Как мы его ваяли, а? Как воздвигали! Какое событие! Эпохальное! Восстановление святынь! Историческая веха! Теперь он снова с нами. А ведь Пушкин, Беня, Пушкин – это наше всё! Всё! Вот ты об этом подумай, запомни и усвой... Но – представляешь, жалость какая. Он уже требует реставрации...
– Шо він требує?!.. – аж підхопився Бенедикт.