– Но...
– ...сыну костюмчик васильковый чистсшщч... чистошерстяной!.. А ты сговорился Курилы Рейгану продать!.. Ни пяди!..
– Терентий Петрович!
– Сказал: ни пяди!.. Курилы не отдадим... А столбы свои в з-задницу себе засунь! Развели музей в государстве, па-ра-зи-ты! Бензином вас всех... и спичку!.. и ппппппарламент ваш, и книжки, и академика Ссссссахарова! И...
– А в-вот тебе, ссскотина! – раптом зацідив з розмаху побагровілий Лев Львович. – Не трогай Андрей Дмитрича!!!
Ніякого Андрєй Дмітріча у хаті не було; а таке буває, коли забагато хильнеш: у очах наче двоїться, а з кутків постаті невідомі, чи обличчя дивляться; кліпнеш, – і нема їх.
– Мммерзавец! – репетував уже й Старший Істопник. – Во-он от-сю-да!
– Не тро-ожь! – бушував Тетеря, одбиваючись волохатими ліктями. – Русских бью-у-ут!
– Урка!.. Беспредел!.. Вяжи его!
Повалили стіл, покотився дзбан; Бенедикт теж накинувся, допомагав в’язати віжками п’яного скатіну; скрутили, викинули на вулицю, ще й копняка дали, – а н-на тобі, з походом.
– ...в Свиблове смеситель хромированный стоял! – тільки й чуть було крізь завірюху. – А у вас нич-чего на хер не стоит, у ппи-да-ра-сов!..
Якшо цей сумирний, який же Потап?
– При Сєрьгєй Сєрьгєїчу порядок був, – сказав Бенедикт.
– Авжеж! – відгукнувся тесть.
– Більше трьох не збиралися.
– Ні в якому разі.
– А зараз всі такі розумні поробилися, книги читають, розпустилися. Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив.
– Золоті слова! – зрадів тесть.
– Сєрьгєй Сєрьгєїч огорожі відбудував, а зараз шо?
– Це то-о-очно!
– Кругом дірки, паркани завалилися, народна тропа кропчиком поросла!
– Ой, не кажи!
– Сама нікудишня трава, ні смаку од неї, ні запаху!
– Ані найменшого.
– На пушкіна спіднє вішають, наволочки, а пушкін – наше всьо!
– Всьо, аж до ниточки.
– То ж він стіхи написав, а зовсім не Федір Кузьмич!
– Ні в якому разі.
– Він вище александрійського стовпа!
– Та-а-а-а, дорогенький, куди до нього тому стовпу!
– А Федір Кузьмич, слава йому, мені може по коліна буде! А туди ж, – Найбільший Мурза, довгої йому жизні! Оленьці на коліна угніздився, як у себе вдома!
– Ану, ану!..
– Шо «ану»?..
– Далі думай!
– Шо думати?
– А шо тобі серце підказує?..
Нічого серце Бенедиктові не підказувало, чорно було на серці, наче у хаті взимку, коли всі свічки попалив, навпомацьки живеш; десь була іще одна свічка, та спробуй її знайди серед отої темені непроглядної!
Шукаєш руками, розшукуєш, а руки, – вони ж сліпі, полохливі: знайдеш хтозна-шо, обмацаєш, не бачачи, душа й обімліє: ой, а це шо? Га?! Та зроду такого в хаті не було! Шо це?!
Раптом усе всередині, з переляку, я-як обірветься! Я-я-як кинеш оте, шо обмацував... Стоїш, заціпенівши, і дихнути боїшся... Навіть і ступнути... Думаєш: ану, зараз ступну, та й натраплю ногою на ОТЕ...
Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, – та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, – і тікать, прожогом, не оглядаючись!
...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, – уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, – а нічого такого наче й нема.
Нема нічого.
А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.
Серце нічого не підказувало, а голова – так, голова підказувала, – на те у їй всередині й розум, у голові, – а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля – гай-гай! коли ж це було! – коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, – бачив він у Варвари Лукинишни книгу. Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.