Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.
Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, – ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, – води боїться.
Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!
А є, які й руки не помиють!..
А є, які й чорнилом попідкреслюють!..
А є, які й сторінки повиривають!..
Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! –...»и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь...» – протер, бовдур, дірку, Господи! прости! – та це ж те саме, шо розшукавши якимсь дивом у лісі таємничу галявину, – всю в яскраво-червоних тульпанах, золотих деревах, – обійняв би нарешті солодку Птаху Павліну, і, обіймаючи, тицьнув би їй брудним пальцем у світле, у самозакохане око!..
А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, – от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п’яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці – одна ржавля... Хіба шо в бані?..
Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, – не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, – ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..
А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: «да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві...» Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.
Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...
А ще дід казав: «На небе и в грудях одно и то же, и ты это запомни». А шо ж там на небі? – на небі морок та завірюха, та вихори бунтівні; а влітку – зірки: Корито, та Миска, та Хвощі, та Нігтики, та Пуп, та ще оно скільки! А то ще казав: «А все они в книгу записаны, а книга та за семью воротами, а в той книге сказано, как жить, а только страницы все перепутаны... И буквы не наши... А ищи, пушкин искал, и ты ищи...»
Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, – близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур’ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..
Як це не нада, – сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, – не ховати, а хто ховає, – лєчить.
Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, – оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, – навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж: «…за семью воротами, в долине туманной»... Тож і думай, Бенедикте...
Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір’я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав’язочки за вуха. І – з Богом, галопом, але вже без пісень!
– А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?
– Та... нада мені... про іскуство побалакать...