Что – прелесть её ручек!
Что – жар её перин! -
Давай, брат, отрешимся,
Давай, брат, воспарим!
А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.
Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували – личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті – кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.
Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б’є, зойкує: «Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!..» та весь час осідає, осідає. Та шо таке...
– Агов, Костянтин Леонтичу!!! – гукнув Бенедикт. – Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?
Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:
– Так оце ж оголосили: год високосний!
– Та ти шо, знову?..
– Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.
– А з якого б це? – захвилювався й Бенедикт. – Яка причина, не казали?
– Нічого поки шо не знаємо... Поспішаю я, голубчику, дуже вибачаюся... Жінка ще ж нічого й не підозрює. І худоба не почищена, і вікно тре’ забити на горищі, та шо там казать...
Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.
Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, – це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, – як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з’являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!
І чо’ це одні роки трапляються високосні, а другі – прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!
А тільки у народі завжди неспокій та сум’яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день – то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, – хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:
– ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, – кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!
А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді – робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з’їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, – та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.
Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!
...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.
– Стій отут.
Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.
– Кому кажу: стій мовчки.
Ні, знов шось мугикає, валянком показує.
– Ну чого тобі? Чого?
Валянка зняв, руку випростав, одв’язав кляпа, цвіркнув плювком:
–...говорю: знаю это место.
– Ну то й шо? Я теж знаю.
– Ты знаешь, как груши околачивать, а я знаю, что тут бензоколонка была.