– Та мало там шо та де було.
– А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! – и летим.
Бенедикт подумав.
– А нашо, чи то зачєм?
– Не зачем, а куда. К такой-то матери.
Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: «ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє», але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його – не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.
– Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? – вода такая, но – горит. – Тетеря засміявся. – Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.
– А ще чого!
– Ну и хрен с тобой. Фашист.
Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, – а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, – оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, – а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, – шо тоді почому було, а послухать його, – так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.
А то ще каже: вода більзін, – сама вода, а сама горить. Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? – ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, – а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, – отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. – та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення-передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.
Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.
Якусь хвильку завагався: гака – у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? – ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.
Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? – беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик – він живий, він метушиться.
Це одна морока. А ще, як-то кажуть, – звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.
Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж – «суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет».
Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:
– А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..