Потім нібито йому од тестя вказівку вислухать охота: як краще на собі бубонці приладнати, шоб од їх, як їдеш, дзвону більше було; які пісні бажано співати у дорозі: тужливі, чи може веселенькі; а там диви, а він уже й по хліву старший, вже й сам покрикує, шоб – ану бегом! – гній почистили; незчулися, а він уже й у будинку свій. Тільки й чуєш: «Терентій Петрович те, Терентій Петрович се».
Бенедикт і ногами тупав, і лютував, і волав, і соромив, і переконував, і погрожував, і за рукава тягнув, – та, Бєня, перестань, як це без Терентія Петровича? Бо той, бач, і дістане, і принесе, і розсмішить, і фаршмак зготує, і рум’яна схвалить, і білила.
Побачить Оленьку в колобашках, у сметані, і отако вбік, наче сам собі, не стримавшись: «Ну до чего ж баба красивая, ё-моё!»
У санях катає з посвистом, із піснями; вузду косичкою позаплітав, шлею берестяними картинками прикрасив: посередині ідола прибив мальованого, – вусяра на обидва боки; з одного боку дівка гола з цицьками, з другого напис: ВАС ОБСЛУЖИВАЕТ Головатых Терентий Петрович. Позвав Оленьку подивицця-помилувацця, а Оленька зразу: «Так, Бенедикте, ці сани мої! Бери собі другі!» – плюнув, але оддав їй сани, разом із Тетерєю, – такий злий на нього був, шо аж осоружно було й бити.
А дістався йому перевертень Яким, дідок задишкуватий, з харкотою: весь час йому в грудях клекоче-блекоче, сипить і хрипить; ледве ноги тягне, два тини пройде, та вже й став:
– Ой, Го-о-оспподи, цариця небесная-я... Гріхи наші тяжкії... Ой, прибрав би Госпо-одь...
І давай кашляти, та з сипом, та з мокротами; та харкать, та спльовувать; доки не отплюється, ти його з місця і батогом не зрушиш.
– Мат-тінко небесная-я... і сорок святих мученикі-ів... забули мене... Забув Микола-угодник... гріхи мої тяжкії...
– Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!
– О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...
– Пісню давай! Молодецьку!!!
– Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...
А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!
Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна – охота було подивитись, чи він там іще стоїть – а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв’язує, – ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і – на тобі! – як розкричався:
– Да как тебе не стыдно, Бенедикт!!! На старом-то человеке ездить!!! Ты вспомни, чей ты сын!!! Полины Михайловны!!! Где же это видано?!?!?! Быстрей пешком дойдёшь!!!
А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! – та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.
І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.
Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м’якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, – і в санях доїду; їсти – і спав би їв би, – тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.
Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.
Виходив на двір, на мураву, – ледве-ледве виткнулась з-під снігу, – руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.
А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...
– …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, – бач? – загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність – то найперше. Попервах, канєшно, – попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, – і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві – ого, яка, я ж уже тобі пояснював, – а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? – отож бо й воно.