– Але ж, тату, іскуство требує жертв, – то Оленька за Бенедикта заступається.
– Первий блин комом, – це теща утішає.
– Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. – Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: «На базарь!» – не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, – червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки. Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, – аж комір душить, – ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, – а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, – мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... – так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.
Цю читав. І цю читав. А це шо? – цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.
– Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! – сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!
– Берести не хвата у государстві, – лепетав переляканий мурза, – працювать нема кому...
– Ану ци-и-ить!!!
Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать – наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все’дно брав.
Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, – плями та помарки, от би взнать, хто такий, – та у діжку головою!
І все, чи шо? Паезії – десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.
Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.
Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м’якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов’ядич, – чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров’ю, погано думав про Іван Гов’ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов’ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...
Ярослав: мо’, Ярослава перевірити? Разом грамоті, лічбі навчалися... А він-таки скритний: як уже шось приховав, – навіть і не пробовкнеться. Думав про Ярослава. Отак заходить він до себе в хату, та й двері на засув. Озирнувся. До вікна навшпиньки йде, міхур підняв: ніхто не підгляда? Тепер до печі... Свічкою туди тиче: розпалює... Тепер до ліжка... Знов обернувся, наче шось відчув. Постояв... Нагинається – короб з-під ліжка витягнути... Шарудить у коробі, шукає... ось уже й з руки у руку переклав... Бенедикт придивлявся і бачив: осьо, наче живий, тільки прозорий, нетілесний, – свічка крізь нього мерехтить і тріщить, – висить у смерковому повітрі сонною тінню Ярослав, шарудить і шукає: нетілесну спину його видно у домотканій сорочці, нетілесні лопатки ворушаться: оно, риється; хребці тіньовими горбиками уздовж спини...