А якшо сигнал несправжній – ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.
А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, – а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, – оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, – нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров’ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, – голова стала пласка, як все’дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.
Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! – це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.
Кажуть же: самому на вилучення ходить – то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.
Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив – ой, як боляче. По-научному – чинив опір.
Сусідів гукав, аж захрип, – не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по лицю бив, упізнавши.
Дряпався сильно і бунтівно; навіть і повалив.
А от за гака даремно руками хапався: гак двосічний, не треба за нього руками хапацця.
Він не для того.
Гак для того, шоб книгу схопити, підчепити, підтягти, до себе підсмикнути; він не тика; він для чого загострений? – а для того, шоб не кортіло голубчикові книгу тримати, не оддавати, як її вилучають, бо вони завжди в тую книгу як учепляться; тож він і загострений. Ні, не вдержиш, миттю руки собі поріжеш, і пальці геть усі до єдиного!
І зовні, і всередині він страшне, який вигострений, того ж і вправність потрібна, схопити його та ним вертіти; того ж на кожній вилученій книзі й надріз од гака, наче ранка. Неспритний санітар може книгу ненароком навіть і пошматувать, а цього ні в якому разі не можна допускать, не можна іскуство вбивать. Якшо робота хароша, чиста – книгу одним рухом можна підсмикнуть, хіба шо маленький надріз залишиться.
Тож і працюють гуртом, або ж бригадою: один товариш книгу вилучає, а остальні голубчиків, шо в хаті були, своїми гаками за одежину, за комір, підчеплюють, намотують.
А чим отой гак іще зручний: як, бува, голубчик буянить, то дуже харашо йому гаком під коліна піддати, шоб одразу впав, а для того є іще напохваті рогатина: теж научний струмент, але простіша, а з вигляду як буква «ук», або ж рогач. Тільки якийсь упав, одразу йому рогатиною шию до підлоги – хопа-а! – і притиснути, шоб не дригався.
Раніше санітарам іще тику видавали, тиць! – і по всьому; а тепер ні, тепер гуманність.
А ще санітар повинен шануватись, охайним буть, руки в нього завжди мають бути чисті. На гаку од голубчика завжди якась нечистота остається: сукровиця, чи блювота, та мало там чого; але руки повинні бути чисті. Тому Бенедикт руки обов’язково мив.
Бо книгу ж, після вилучення, у руках триматимеш. У Санях, коли назад їдеш.
Отака, в обчем і в цілому, технологія, або ж прийоми, або ж научна організація труда; здається, – просто; та ні-і, не просто. Тісно в хаті, темно, один на одного натикаються, – на це багато хто скаржиться.
Отже, самовольство тут недоречне, а Бенедикт, як завжди, допустив, – от і отримав од Костянтин Леонтича побої: і на руках, і на личку, і на грудях теж; та ще й ногу підвернув. І, головне, ні за який чорт, сигнал несправжній виявився, книги не було.
Якраз Октяберський Вихідний був, Костянтин Леонтич на щорічний перещот збирався, шмаття своє прав у кориті, – сподні, сорочку. Ну, то й недощитаються мурзи Костянтин Леонтича, одним голубчиком менше буде. Помітять у казьонних списках: взятий на лєченіє.
Не все тобі, мурза, людей щитать.
У декабрі, у найтемнішу пору року, окотилася Оленька трійнею. Теща зайшла, покликала Бенедикта подивитися на приплід, проздравила. Він саме лежав, спустошений та дебелий, дожидав сигналу; сигналу не було. Та ла-адно, пішов подивитись.
Діточок троє: одна наче самичка, малесенька, пищить. Другий наче хлопчик, але так одразу й не розбереш. Третє – хтозна, шо воно таке, а на вигляд наче куля – волохате, страхопудне. Кругленьке таке. Але з оченятками. Взяли його на руці, поколихати, легенько попідкидати: «Гоп-ця-ця, гоп-ця-ця! Гопцяцюлечки-ця-ця!», – а воно тільки штовх! – відштовхнулося, та й на підлогу скок, по підлозі клубком прокотилося, та й шусть у шпарину. Кинулися переймать, руки розчепірювать, тубарети, лави рухать, – та де там.