Бенедикт постояв, подивився, наче крізь туман, проздравив Оленьку з благополучним окотом. Пішов до себе. Теща побігла звать Терентія Петровича, шоб подивився, які ж у неї внуки.
Заліг на ліжко, шо аж охнуло та застогнало, – глибоку пролежав у ньому яму за порожні роки, за незліченні безрадісні ночі, – думав, спохмурнівши: якби ж то тільки під підлогу шаснуло, то ще нічого; та хоч би не вилізло, та не почало книги гризти; мо’, шпарини позатикати? Мостини вже зовсім нікудишні. Сім’я за день цілі копиці нашкрябує, другим разом ходиш, дивишся – наче волосся з цілої голови на підлогу впало! Не дай Боже, вилізе оте, шо зслизнуло у шпарину, та й шусть у світлицю, де книги стоять. Палітурки поїсть, чи ще шось... Там же клей. А де-не-де й шкіра.
От не було мороки... Та погризе ж, неодмінно погризе! Йому ж нада їсти? Звідусіль іскуству загрози: то од людей, то од гризунів, то од вологи! Який тільки Бенедикт аж до цього дня сліпий та дурний був, як все одно сліпці на базарі: співають-заливаються, а самі у темряві живуть, їм і опівдні темно! Ніякого понятія у нього не було, наче у того червиря! Питання ставив дурні, лоба морщив, рота ширше одкривав, шоб думати зручніше було, а все’дно не розумів.
А чо’ це, мовляв, у нас мишаків нема? Чо’ це нам мишаків не нада? Та того й не нада, шо жизня духовная: книги, іскуство в нас тут зберігається, а мишак вилізе та нашу скарбницю й погризе! Зубками своїми малесенькими, гостресенькими дир-дир-дир, та й погризе, попсує!
А в голубчиків жизня інша, їм треба на мишака спиратися. Куди ж їм без мишака – та ясно, шо нема куди. З нього ж і борщик, з нього ж і печеня, і сіряка пошити, і міну якусь на базарі зробити, налог сплатити, або ж ясак, – домовий, подушний, пічний, – на все мишак потрібен. Отже, книгу їм у хаті ні в якому разі не можна мать! Тут уже або це, або те.
А чо’ іще на жизню духовну кажуть, мовляв, возвишенна? – а того, шо книгу десь вище ставлять, на верхній ярус, на полицю, бо як трапиться таке нещастя, шо тварюка у будинок пробереться, так шоб якнадійніше скарб уберегти. От чого!
А чого в тестя, в тещі, в Оленьки на ногах пазурі? – та все того ж! Духовність стерегти! Проти мишаків на варті стояти! Повз нас не прошмигнеш! Того ж і три огорожі кругом терему понаставлено! Того ж і охорона сувора! Того ж і обшукують на вході! Бо хто б ти не був, хоч би й жених, хоч би й якийсь інший винятковий відвідувач, а теж із собою мишеня пронести можеш, і навіть не помітиш.
Якшо ковтунець у волоссі – воно там може кубельце звити.
Бува й у кишенях.
Бува й у валянку.
До того ж уже ясно – ясніше й не буває, а от не розумів. І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь – вона у головах, Болєзнь – то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!
І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, – їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..
Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! «Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?..» Однаков! Однаков!
О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!