Одним кроком я переступив усі три сходинки і вже тягнувся рукою до клямки, щоб натиснути на неї, коли двері раптом відчинилися зсередини. Переді мною стояв Мальке у своїй сорочці із комірцем і домашніх капцях. Здається, перед тим він зачесався, волосся, не темне і не світле, розпадалося по обидва боки від проділу пасмами, свіжо розділеними гребінцем, і вони трималися міцно, але через годину, коли я ішов додому, волосся вже тремтіло і падало йому на червоні, налиті кров'ю, вуха, щойно він починав говорити.
Ми сиділи у вітальні, світло до якої падало з вулиці, крізь прибудовану засклену веранду. До столу подали пиріг, спечений за якимось воєнним рецептом, картопляний, із присмаком трояндової води, яка мала б нагадувати марципан. І консервовані сливи, які мали цілком нормальний смак і достигли восени у саду Мальке — дерево було видно крізь вікно веранди, воно стояло без листя із пофарбованим білим вапном стовбуром. Мені показали на стілець, і я сів обличчям до вікна, навпроти Мальке, у нього веранда була за плечима, він примостився за вужчим боком стільниці. Зліва від мене у світлі, що падало збоку і підсріблювало сиве кучеряве волосся, сиділа тітка Мальке, праворуч, навпроти світла, мати Мальке, волосся якої було зачесане гладко, тому не так гарно переливалося на світлі. Вуха Мальке із пушком по краях і кінчики пасом його волосся тремтіли, обведені тонким контуром зимового світла, хоча у кімнаті й було тепло, навіть занадто тепло. Верхня частина його коміра світилася білосніжно, а нижче сорочка виглядала сірою — шия Мальке була в тіні.
Обидві жінки, ширококості, народилися і виросли в селі, з натрудженими руками, говорили багато, але не одночасно, і завжди зверталися до Йоахіма Мальке, навіть коди питали мене про здоров'я моєї матері. Обидві вони висловлювали мені через нього, як через перекладача, свої щирі співчуття:
— Ось і брат ваш, Клаус, най спочиває з Богом. Я його тільки з лиця знаю, але який був хлоп.
Мальке керував розмовою м'яко, але впевнено. І відразу міняв тему, коли справа доходила до надто інтимних питань, — поки мій батько слав з Греції листи польовою поштою, мати підтримувала тісні стосунки з високими військовими чинами. Коли питання стосувалися цього, Мальке різко зупиняв жінок:
— Тьотю, припиніть. Кого можна судити і за що у ці часи, коли все перевернулося з ніг на голову. А крім того, тебе це зовсім не стосується, мамо. Якби тато ще жив, він би соромився і не дозволив тобі такого казати.
Обидві жінки корилися йому чи покійному водієві локомотива, якому він ненав'язливо віддавав честь і за допомогою якого примушував замовкнути матір і тітку, якщо вони ставали надто вже балакучими. Розмови про місця бойових дій Мальке також проводив спокійно, без обурення виправляючи обох жінок, які постійно плутали бої в Північній Африці із фронтами в Росії і казали Ель Аламейн, коли мали на увазі Азовське море, Мальке переносив бої у правильні географічні точки:
— Ні, тьотю, ця морська битва відбулася біля Ґуадал-каналу, а не в Карелії.
Але тітка дала нам тему для розмови, і ми заглибилися в обговорення про всі задіяні і, мабуть, знищені біля Ґуадалканалу японські та американські авіаносці. Мальке вважав, що розроблені лише у тридцять дев'ятому році авіаматки типу «Горнет» і «Васп» брали участь у битві, як і «Рейнджер», бо як «Саратогу», так і «Лексінгтон» можна було б уже викреслити зі списків військово-морських суден. Ще більш неясною була доля двох великих японських авіаносців — «Акаґі» і не до порівняння повільнішого «Каґа». Мальке висловив сміливе припущення, що у майбутньому битимуться між собою самі лише авіаносці. На сьогодні вже немає сенсу будувати лінкори, майбутнє належить, ясна річ, якщо припустити, що в майбутньому ще будуть війни, легким і швидким суднам і авіаносцям. І він почав вдаватися у подробиці. Обидві жінки були захоплені, а тітка Мальке заплескала в долоні, коли він без зупинки випалив назви усіх італійських крейсерів, вона плескала довго і голосно своїми кістлявими долонями, виглядала при цьому як захоплена дівчинка і засоромлено поправила волосся після того, як припинила плескати.
Про школу Горста Весселя не було вимовлено ні слова. Я туманно пригадую, що коли я вже підвівся і почав прощатися, Мальке коротко і зі сміхом згадав свої «давні історії з горлом» і розповів історію про кота, з якої мати і тітка теж сміялися: цього разу тварину йому на шию посадив Юрґен Купка. Якби ж я знав, хто із нас двох вигадав казку: я, він чи той, хто зараз пише це все?
У кожному разі, і це я добре пригадую, його мати запакувала мені з собою у папір два шматки картопляного пирога, я попрощався і пішов. У коридорі, біля сходів до його мансарди, Мальке показав мені світлини біля торбинок зі щітками для взуття і розповів, хто на них зображений. На горизонтальному фото був досить нового зразка локомотив з вагонами колишньої польської залізниці — було дуже чітко і навіть двічі видно знак РКР. Перед потягом стояли двоє чоловіків, невисокі, але із впевненим у собі виглядом. Мальке сказав:
— Мій батько і кочегар Лабуда, незадовго перед катастрофою у тридцять четвертому біля Діршау, коли вони обоє загинули. Якби не мій батько, загинуло б значно більше осіб, тому його посмертно нагородили медаллю.
X
На початку нового року я збирався відвідувати уроки музики; мій брат залишив мені у спадок скрипку, але нас зобов'язали допомагати зенітникам, а зараз, мабуть, уже занадто пізно, хоча отець Альбан невтомно радить мені це. Саме він намовив мене розповісти і цю історію про кота і мишу:
— Ви просто сядьте за стіл, любий Пілєнц, і почніть писати. У вас відчувається власний стиль, попри те, що перші ваші спроби занадто вже схожі на Кафку. Тож візьміться за скрипку або випишіть усе, що вас турбує, недаремно ж Бог дав вам усі ваші таланти.
Отже, нас прийняли бараки бойової і одночасно навчальної батареї Брьозен-Ґлєтткау, які наскрізь просмер-ділися дьогтем, шкарпетками і матрацами із водоростей і були розташовані за дюнами, заростями осоки, що хиталася од вітру, та посиланою галькою доріжкою для прогулянок. Про побут такого помічника зенітника, гімназиста в уніформі, можна було б розповісти чимало цікавого, наприклад, про те, як кожного ранку такому гімназистові доводилося вивчати звичайні шкільні премудрості у викладі сивочолого професора, а після обіду вислуховувати вирази із лексикону каноніра і зубрити напам'ять таємниці балістики. Але я не збираюся розповідати тут свою історію, ані історію наївної сили Готтена Зоннтаґа, ні надзвичайно банальну історію Шиллінґа. Тут може йтися тільки про Тебе, а Йоахім Мальке ніколи не був помічником зенітника.