— Іди геть, Лешку! — княгиня до нього. — Тут горе таке — не до тебе…
А тоді до Любомири:
— Що ж, доню, така, видно, твоя доля. Не судилося тобі бути за Диром, то будеш за Дреговичем. Дреговецька земля також багата: по ріках бобри та видри живуть — хутра в них дорогі, а очерету на хати — скільки завгодно. Іди, доню, за Дреговича — будеш княгинею…
Княгиня отак промовляє, а Лешко під лавою сидить і все княгиню за сукню — смик та й смик! Прогнівилася вельми княгиня на карлика, насварила ще й за вухо вщипнула, щоб не докучав. А Лешко тоді образився і під піч до домовика втік. Мовляв: не хочете мене слухати — робіть, як знаєте!
А Любомира вже й згодилася, вже й руку Дреговичеві подала. Дрегович дуже зрадів, зараз таки Любомиру на руки взяв і на корабель поніс. Не вспіла, небога, і з матір'ю попрощатися. Поки княгиня на ґанок вийшла — корабель уже й поплив угору проти води, та так скоро, що й конем не перебіжиш, птицею не перелетиш.
Стала княгиня на ґанку, білою хусточкою вслід за кораблем махає і сама до себе говорить:
— Шкода бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за тутешнім князем.
А Лешко вже коло княгині крутиться і підповідає:
— Еге ж, буде за тим князем, що у воді сидить…
— Та що ти? — злякалася княгиня. — Чому в воді?
— Та бо то ніякий князь, а Водяник, — відповідає Лешко. — Хотів я сказати вам, та ви не послухали, ще й вуха мені нам'яли, а я бачив, як у того молодця увесь час вода з лівої поли капала. Йому князівна в око впала ще тоді, коли сорочки на ріці прала, от він і обернувся в князя дреговецького. Тепер подивіться на лаву, де він сидів…
Подивилася княгиня на лаву — справді, лава мокра, а під лавою калюжа стоїть. Заплакала тоді сердешна мати, заголосила, хотіла була слуг навздогінці за кораблем посилати, коли ж корабля вже й не видно. Що робити? Пропало…
А Лісовик доти лицарем був і на коні їхав, доки люди могли його бачити. Як же в'їхав у ліс, ураз перекинувся знов у велетня з головою, мов копиця сіна, з рогами, з цапиними ногами і з бородою, що аж по землі волочилася. І кінь під ним на дикого оленя обернувся.
Як побачила Яромира, то злякалася дуже й почала на поміч кликати. А Лісовик засміявся та й каже:
— Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.
Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.
— Доленько ж моя нещаслива!… — приговорює. — Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!…
— Не плач, дівчино, не нарікай! — Лісовик їй. — На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.
— Не хочу я, — каже Яромира, — бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!…
— Ні, — відповідає Лісовик, — не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовках-оксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.
І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни — біла береза в березу поросла, стеля — верховіття зелене, долівка — килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучка-кислички, груші-гнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть — не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють — скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса — горни діяманти пригорщами, впаде град — збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.
Вбралася Яромира у сорочку, що то полотно на неї павуки з найтоншого павутиння виткали, взулася в зелені сап'янці, шовкову запаску одягнула, начепила на шию червоні коралі з золотими дукачами,[27] звірів лісових доглядає, птаство годує, усьому порядок дає. А ввечері, як прийде Лісовик додому, мусить йому бороду розчесати, сучки й шишки з волосся повитягати, нагодувати й до сну пісню заспівати. Вже не боялася його Яромира, бо знала, що він їй нічого не зробить поганого. Полюбила вона звірів лісових і пташок, дбала за них, у суперечках годила, слабших обороняла, як хто бувало захворіє — ліки власними руками готувала, вавки[28] гоїла — і полюбили її звірі також. Однак ніщо не тішило лісову княгиню — вона все ходила сумна й нишком сплакувала.