Дівчата мовчки сиділи в Малгосиній кімнаті. Нарешті Малгося порушила тишу.
— Ну, розповідай!
— Не знаю, чи ти мене зрозумієш…
— Що? Та кажи вже!
— Я закохалася, — тихенько мовила Каміла, і обидві замовкли.
— Не новина…
— Він також мене кохає.
— Ти впевнена? — озвалася Малгося, не дивлячись на подругу. — Він тобі казав?
— Ні, але я це відчуваю, — Каміла замріяно дивилася у вікно. — Просто знаю та й годі. Знаєш… я така щаслива.
Запала мовчанка. Малгося втупилася в торбинку, а Каміла — у вікно.
Нарешті Малгося тихо запитала:
— А коли виявиться, що ти помиляєшся?
— Не знаю, — зітхнула Каміла. — Іноді я й сама цього боюся. Розумієш… усе, мов уві сні. Не хочеться прокидатися…
У цю мить задзеленчав телефон.
— Вона вже прийшла? — у слухавці почувся голос Мацека.
— Так, — відказала Малгося.
— Я зрозумів, що ти їй ще нічого не розповіла.
— Ні, не можу їй цього сказати.
— Чому?
— Якби ти був тут і чув те, що я, то зрозумів би.
— Тоді я зараз прийду й сам скажу.
Малгося поклала трубку й спохмурніла. Каміла продовжувала дивитися у вікно. Як розповісти подрузі про те, що сталося? Тим більше, що вона така сповнена надій? Та ще й стверджує, наче щаслива! Бідолашка! Не відає, яке розчарування чекає на неї за кілька хвилин. Невеселі думки відігнала сама Каміла.
— Малгосечко, може, ти на мене сердишся?
— За віщо?
— Ну… що вже не буде, як раніше.
— Це ж не твоя провина, — заперечила Малгося й відвернулася. Зняла окуляри й почала протирати їх носовичком. Мало не плакала.
— Я знаю, що не моя, — полегшено озвалася Каміла. — Мені так шкода, що ми більше не гулятимемо разом учотирьох, але, може, все-таки… — з надією спитала вона Малгосю. Зрештою, дружба передбачає повагу до вибору друзів.
— Ні, — іще сумніше мовила Малгося.
— А може, тобі ще й сподобається?
— Навіть якщо так, то я ж твоя подруга, — Малгося наголосила на слові «твоя».
— Нічого не розумію… — почала було Каміла, та в цю мить прийшов Мацек.
— Ти ще не казала? — спитав він, уникаючи дивитися на Камілу.
— Не змогла.
— Ой леле! — зойкнув Мацек і, глянувши в Камілине обличчя, насилу промовив: — Пробач мені. Це мій родич, і я почуваюся винним… Не знаю, як тобі це сказати… — Мацек затинався, а Каміла здивовано дивилася на нього. Красномовний Мацек не знає, що сказати! Але чому? Це їй незручно, бо вона… Хвилиночку. А в чому, власне, справа?
— Мацеку, — Каміла підійшла ближче й зазирнула хлопцеві в очі. — Про що йдеться?
— Кшисек їздив у табір яхтсменів і повернувся закоханий у якусь там Аню, — проказав Мацек і відвернувся.
На мить запанувала тиша. Але Мацек із Малгосею навіть не підозрювали, що Камілі гора впала з пліч. Мабуть, усім було б легше, якби не всі ці недомовки. Лише зараз вона змогла спокійно розповісти друзям про свої канікули в Хорватії й Олека, якого вона в дитинстві так ненавиділа.
Дешевий блазень
Новий навчальний рік приніс невеселу новину. Макс, якого прозивали Дракулою, перевівся до іншої гімназії. Усе через те, що їздити до школи було задалеко. На прощання Макс організував вечірку, на яку запросив однокласників з обох гімназій. Малгося із Мацеком відразу домовилися поїхати разом. Каміла хотіла приїхати з Олеком, але Макс попрохав, щоб це була інтеграційна вечірка двох його класів, старого й нового. Ось так у нього вдома на околиці міста зібралися Максові колишні й нові однокласники.
З нових на місці вже були Томек і Рафал, двоє нерозлучних друзів. Несміливий і страшенно худий і високий Томек був тінню Рафала, а впевнений у собі Рафал носив довге волосся й грав у власному музичному гурті. У нього була своя гітара, на якій він міг зіграти хіти «Нірвани», «Металіки» чи «Асід Дрінкерз». Тому його із самого початку оточили дівчата з обох класів. Найбільше підморгувала йому Каська. Може, тому, що Рафал нагадував молодого Майкла Джексона? Щоправда, вже після численних операцій, та все ж молодого!
— Класно граєш, — похвалила його Каська, бажаючи привернути до себе увагу.
— Знаю, — самовпевнено відказав Рафал, і ця пихатість Каську дуже спантеличила. За мить він уже грав «Enter Sandman» «Металіки» й зневажливо, навіть знущально запитав у дівчини: