Того дня бабуся ліпила на обід вареники. А Олек приїхав до Каміли вже о другій. Побачивши гостя, старенька попрямувала до кухні по ще одну тарілку. «Як добре, — думала вона, — що я здогадалася наліпити багато вареників!»
— Я прийшов раніше, — сказав Олек, заходячи до Камілиної кімнати. — У гімназії якась педрада, й уроки скоротили.
— Умгу, — буркнула Каміла.
— Як ти почуваєшся?
— Так собі, — відповіла дівчина, але досить було оком кинути, аби переконатися, що вона й досі недужа. Бліда, з темними колами під очима, Каміла й справді виглядала погано.
— А я тобі дещо приніс, — весело озвався Олек і дістав з рюкзака диск гурту «Вільки». — Хотів тобі подарувати ще на день Валентина, але ти спала, то я тільки ведмедика залишив. Бо цей диск ми мусимо послухати разом.
Та щойно він увімкнув програвач, двері кімнати відчинилися, й увійшла бабуся з обідом на таці. Олек сів до столу. Обоє замовкли. Лунала пісня за піснею, а в кімнаті бряжчали виделки.
— Ти останнім часом якась дивна, — мовив Олек, попоївши. — Наче зовсім мені не радієш. У горах, на лижах, ти була іншою.
Каміла мовчала.
— Ну, скажи бодай щось.
— Я погано почуваюся, — відповіла дівчина.
Вона б нізащо не зізналася, що вже кілька днів думає лише про Міхала. А все через Малгосю, яка сказала, що Міхал жодного разу про неї не запитав, хоча її не було в гімназії вже тиждень. Зате натякнула про якийсь зв’язок між Міхалом та Кінгою. Узагалі-то Камілі здавалося малоймовірним, щоб її однокласниця, яка переймалася здебільшого своїми оцінками, почала цікавитися хлопцями, та, з іншого боку, згадала історію з ненаписаним твором, прочитаним із чистого зошита. Цей твір був дуже дивним. Щоправда, Каміла слухала неуважно, бо грала в цей час із Малгосею в слова, але щось там говорилося про те, наче хтось виявився дуже класним. Невже Міхал? І тоді Каміла замислилася, що власне їй не подобається в Міхалові.
— Каміло! — пролунав Олеків голос над вухом. — Ти мене зовсім не слухаєш. З тобою все гаразд? Може, мені краще прийти іншим разом?
— Умгу, — пробурмотіла вона.
Олек сумовито глянув на неї й знизав плечима.
— Як хочеш. Я гадав, що почитаю тобі книжку, пограємо в що-небудь, але якщо тобі так зле… Забігти завтра?
— Не знаю, — відповіла вона.
Олек здивовано глянув на Камілу й нарешті сердито сказав:
— Коли знатимеш, то подзвони мені, — і подався до передпокою по куртку.
— Уже йдеш, синку? — спитала бабця, яка забирала порожні тарілки. — Чого так швидко?
— А воно вам треба? — нечемно буркнув Олек. Бабця аж заніміла. Та Олек відразу збагнув, що повівся по-хамському, і прошепотів: — Пробачте, — а тоді знову зазирнув до Камілиної кімнати й запитав: — Може, я погуляю з Латкою? — і, не чекаючи відповіді, простягнув руку до повідка. Може, розраховував на те, що, коли він повернеться, дівчина злагідніє?
Але цього не сталося. Коли через чверть години Олек витирав Латчині лапки від снігу, бабуся повідомила, що Каміла спить.
— Попросіть у неї пробачення за мене, — сказав він. — Мабуть, я повівся погано. Вона справді хвора, а я…
Бабуся кивнула й зачинила за Олеком двері. Та Каміла лише вдавала, ніби спить. Почувши, що двері зачинилися, вона простягнула руку до слухавки. Набрала номер і запитала:
— Доброго дня, це Каміла. А Кінга вдома?
— Ні, її немає, вона пішла вчитися до товариша.
— Дякую, — дуже чемно відповіла Каміла й поклала слухавку. «Кінга в товариша? — подумала вона. — Мабуть, у Міхала!»
— Отже, між ними справді щось є! — прошепотіла дівчина й розридалася.
Такою заплаканою, з почервонілими очима, застала її бабуся, яка довго не могла примусити онуку пояснити, що трапилося. Але потім Каміла не втрималася й розповіла бабусі про все, так щиро, як нікому досі. Адже старенька ніколи з неї не кепкувала. Так сталося й цього разу. Бабуся глянула на Камілу й мовила:
— Коли твоїй мамі було стільки, як тобі зараз, у неї теж була така проблема. Один хлопець увесь час до неї видзвонював. А вона не хотіла з ним зустрічатися. Наказала мені відповідати, буцім її немає вдома. А він телефонував щодня. І якось не подзвонив. Що тоді було! Телефонний шнур був довгий, вона забрала апарат до своєї кімнати, і там чекала. До півночі не спала, весь час сиділа, втупившись у телефон. Але не кажи їй, що я тобі розповідала. Тоді по радіо співали таку пісню, не пригадую вже виконавця, але слова якісь такі: «Хочуть те, чого немає, мрії здоганяють, не цінують, що є цінне, манить те, що ген далеко, спокушає, що втікає, лиш не те, що поруч з нами». Коли на когось не звертаєш уваги, це найкращий спосіб викликати зацікавлення. Міхал тобою цікавився, коли ти на нього не зважала. Може, він тепер випробовує твій метод?