— Нічого не питай, — почув він замість привітання. — Я знала, що по картоплю ти ходиш сюди, то й прийшла.
— Мама якась дивна, — відповів він, немов виправдовуючи матір і себе. — Бабуся каже, що це вона від самотності…
— Твої батьки розлучилися, — радше ствердила, ніж запитала Кінга.
— Ні, — прошепотів Міхал і замовк. Про це він нікому досі не розповідав. А їй можна? А якщо вона глузуватиме? Може, буде так, як у таборі? Щоправда, це сталося кілька років тому, але почуття сорому Міхал запам’ятав надовго. Усі подавали дані про батьків. У нього в графі «батько» було ім’я «Міхал», а там, де вписували дівоче прізвище матері, стояло його прізвище. У таборі всі сміялися, що його мати вийшла заміж за нього самого. — Колись тобі розкажу, — буркнув.
— Будь ласка, два кілограми бульби, — звернувся він до продавчині, бо замислився й не почув, як вона його запитала. І раптом усвідомив, що сказав «бульба», так само як мама, хоча ненавидів усі ці діалектизми й старомодні слова. Заплативши, Міхал вийшов на вулицю. Обоє мовчки стояли під крамницею.
— Я не хочу, щоб ти йшла зі мною, — порушив мовчанку Міхал і, побачивши її здивовані й перелякані очі, пояснив: — Не в тім справа, дурненька, — хлопець посміхнувся й простягнув руку, аби погладити її по щоці, але відсмикнув долоню. Не варто отак, при людях. — Я сам би хотів тебе провести, а не щоб ти мене. А я не можу. Вона зараз на мене верещатиме.
«Вона. Хіба гарно так казати про матір?» — подумав хлопець дорогою додому.
А потім був скандал. Мама бачила у вікно, як він стояв і балакав аж десять хвилин! Це що, злочин якийсь? Уже й поговорити не можна?
— Зальоти тобі в голові! — кричала мама.
— То й що? — нагороїжився Міхал.
— Я тобі за батька й за матір, і ти мусиш мене слухати! Як я сказала, так і буде! — пролунали ненависні слова, і Міхал не витримав:
— А я на світ не просився! І тебе не прохав, щоб ти була мені за батька й за матір! Що такого ти зробила, чому в мене немає батька? — питання прозвучало, як звинувачення.
Мамине обличчя закам’яніло. Вона відвернулася до сина спиною.
— Ну що? Що ти такого зробила? — наполягав Міхал.
Мама мовчала. А тоді озвалася:
— Гаразд. Хочеш правди, то й дізнаєшся. У неділю.
І зачинилася в спальні. Міхал був геть спантеличений. Може, тому й не звернув уваги на ридання, яке почулося з-за дверей.
До дзвоника було ще десять хвилин. Міхал подумки повернувся до останньої неділі. Уранці мама сказала, що візьме його з собою на роботу. Вона працювала на радіо, а всім відомо, що там вихідних немає. Хлопець бував там рідко, усього кілька разів приїздив до маминої редакції. Тому й не дуже розумів, чому правду про свого батька повинен дізнатися в мами на роботі. Але не запитав. А в машині мама озвалася сама:
— Ми працювали разом. Я закохалася. З колег про це ніхто не знав. Тоді завагітніла. Він тебе не хотів. А я дуже. Мені нічого від нього не було потрібно, ані прізвище, ані будь-що інше. Я тобі його нині покажу. Але ні на що не розраховуй. Зрештою… — мамин голос затремтів, — сам побачиш. Нічого не сподівайся! Нічого! І не підходь до нього! Я боюся втратити роботу.
Міхал непорушно сидів ззаду. Може, воно й на краще. Бо мама не бачила його обличчя. Їй було б неприємно, що він на щось сподівається. Попри все, що вона розповідала, у Міхалові жевріла надія. Раніше він думав… Та чого він лише собі не понавигадував! Спершу, що його мама вдова й дуже плакала, коли татко помер, тому нічого про нього й не розповідає. Потім, коли вже довідався, звідки беруться діти, й зрозумів, що мама незаміжня, думав, що він із пробірки. Навіть якось спитав у бабусі. Вона так сміялася! І лише тепер довідався, як воно було насправді. Але йому замало знати! Міхал прагнув, щоб усе було по-іншому. Нехай би він бачився з татом бодай раз на два тижні, так, як ті, чиї батьки розлучилися. У них у класі було декілька таких учнів.
«Коли він мене побачить, то напевне захоче зі мною познайомитися», — мріяв хлопець.
За мить пролунає дзвоник. Міхал нетерпляче позирав на годинника. Картини миготіли в нього перед очима. Ось він сидить у редакційному буфеті. Мама сидить навпроти й раптом пошепки каже:
— Бачиш того чоловіка, що стоїть біля каси?
Міхал не встиг кивнути, бо той озирнувся на них. Байдуже ковзнув поглядом по хлопцеві, а тоді раптом почав уважно приглядатися. Якусь хвилину вони дивилися один одному у вічі. Обидва мали однакові очі. Міхал усміхнувся. Чоловік відвернувся. Вийшов із буфету, забувши взяти решту. Міхал відчув, як він сам раптово зблід, мовби вся кров відринула від обличчя.