— А зараз ти чого хочеш? — запитала Малгося, яка вирішила перевести розмову на інше й перетворити все на жарт. Вона знала, що ця Камілина нерішучість дратує Мацека, а їй так не хотілося, щоб він раптом став зневажати її найкращу подругу.
— Авжеж, поінформуй нас, бо ми теж хочемо знати, — сердито сказав Мацек.
— Таж пояснюю, що я наче роздвоїлася! — Каміла підвищила голос.
— Господи, які ці жінки складні! — зойкнув Мацек. — Я цього, приміром, не розумію! Як це можна чогось хотіти й не хотіти водночас? Це так, немовби… — хлопець раптом замовк, озирнувся, помацав плече й вигукнув: «Я забув рюкзак! Почекайте!»
І, не чекаючи відповіді дівчат, помчав назад до гімназії.
Подруги сіли на лавці. Малгося сподівалася поговорити про щось інше й уже відкрила рота, щоб сказати про Мацекову неуважність, як Каміла несподівано озвалася:
— У тебе те саме. Наприклад, із поцілунком. Ти б і хотіла, і разом з тим боїшся. Чи, може, ви з Мацеком уже цілувалися?
Малгося не відповіла й утупилася в землю. Вона б нізащо не зізналася навіть найкращій подрузі, що вже кілька разів відверталася, коли Мацек нахилявся до неї. А все тому, що боялася, що чого-чого, а цілуватися вона точно не вміє. Нарешті в кінці вулиці з’явився Мацек, який, відсапуючись, біг у їхньому напрямку.
Дорога до Олека тривала понад півгодини. Спершу треба було їхати трамваєм, а потім автобусом. Цього разу Камілі вдалося швидко пересісти біля Східного вокзалу. Коли вона прибігла на автобусну зупинку, водій саме запускав двигуна. Автобус був майже порожній. Каміла стояла, бо не любила сидіти в транспорті. Їй завжди здавалося, що люди дивляться на неї докірливо, неначе кажуть: «Така молода, а вже місце займає». Крім того, їй часто випадало сидіти в такому майже порожньому автобусі й завжди траплявся якийсь пасажир, котрий зупинявся саме біля неї й, покашлюючи або штурхаючи її, давав зрозуміти, що треба поступитися місцем. Каміла це просто ненавиділа й тому намагалася не сідати. Цього разу вона зупинилася неподалік задніх дверей. Одягнена була звичайно: брюки, мартенси, в’язаний светр, бо того дня було вітряно. Раптом у саме вухо хтось гукнув: «Гей, лялечко!» — і, перш ніж вона встигла щось відповісти, хтось ляснув її по сідницях. Часу на роздуми не було, Каміла просто озирнулася і… лясь! — вдарила нахабу просто в обличчя. Лише потому придивилася до нього. Щербатий бомж напідпитку, на вигляд років тридцяти. Він був не сам, із трьома друзяками, і вочевидь образився на Камілу, бо негайно вдарив її. Друзяки ще й доклали. Двійко негідників схопили дівчину за руки й викрутили їх за спиною. Ніхто з пасажирів автобуса не звернув на це уваги. Усі витріщалися, ніби це було у фільмі, а не відбувалося насправжки, а дехто навіть відвернувся й утупився у вікно, вдаючи, що не помічає нічого навколо.
Нападники вийшли на Стальовій. Мацек називав цей район «Землею літаючих ножів», але, схоже, це не він вигадав. Пасажири автобуса, які ніяк не відреагували на те, що сталося, обурили Камілу. Вона страшенно розлютилася. Тому, коли за бомжами зачинялися двері, вона щосили копнула останнього в зад. Автобув рушив, а той, кого вона стусонула, біг за ним доволі довго й матюкався. «Авжеж, що боляче, хамло!» — подумала Каміла. Зрештою, мартенси із залізним носаком не можуть не завдати болю. Дівчина потирала обличчя, спостерігаючи, як постать роз’юшеного волоцюги маліє й зникає за поворотом. Аж раптом відчула на плечі чиюсь руку. Озирнулася. Поряд стояв якийсь хлопець, приблизно такого ж віку, як вона.
— Ну ти смілива, — сказав він. — Класно, їй-богу. Може, скочимо десь на каву?
Камілі аж мову відібрало. «Йолоп! — подумала вона, не припиняючи розтирати щоку. — Знайшовся мені тут, нахаба!»
— Пішов геть, — крикнула вона просто йому в обличчя. — Теж мені, ухажор знайшовся! Спершу дивиться, як мене б’ють. А тоді на каву запрошує! Дебіл!
Хлопець зник так само швидко, як і з’явився.
Шлях від зупинки до Олекового дому здавався їй нескінченним. Лише наштовхнувшись на здивовані погляди перехожих, Каміла придивилася до власного відображення у вітрині. Побачене явно відрізнялося від того, що вона звикла бачити в дзеркалі. Великий синець під оком і подряпина на щоці були помітні здалеку. Лише зараз вона збагнула, що трапилося. З очей бризнули сльози. До Олекового дому дівчина майже бігла.
— Боже, що сталося? — вигукнув Олек, побачивши її. Та й не дивно. Синець і подряпина дівчину явно не прикрашали, та ще й розмазані сльози текли по щоках. Насилу переводячи подих, Каміла коротко розповіла, що з нею трапилося.