— До речі, Клавко, а звідки в тебе така гарна українська мова? — повернулась Єлизавета Петрівна до своєї секретарки.
Клавка знизала плечима:
— Від бабусі. Вона була вчителькою української мови. Та й дідусь був україномовним. Щоправда, в родині ми спілкувалися російською, але дідусь і бабуся по маминій лінії жили разом з нами… Ага, ще моя мама бавилася поезією… А я до війни теж закінчила філологічний факультет, українську філологію.
— Може, й тобі почати писати? — спитав Павло Минович.
— Я думала над цим. Але потім зрозуміла, що з мене вийшов би гарний редактор. А як на письменника в мене замало фантазії…
За вікном почувся звук поїзда, що наближався до залізничної станції Ірпінь. Глуха луна йшла з-за лісу, звук поволі насувався: от поїзд вискочив на залізничний міст над річкою і стукотіння коліс пройняло не лише колію під ним, не лише ферми мосту, а й землю, ліс, небо, ірпінські дачі і всіх, хто був там у цю мить. І Клавка просто нутром відчула вібрацію всередині себе.
Вони завмерли, прислухаючись, як поїзд (а це, очевидно, був Київ — Ковель) притишує ходу на станції, а потім легко, неначе вирвавшись з ірпінського виру, стрілою летить на захід.
Тишу порушила Неля — трохи видозміненою цитатою з Малишка:
Сіробаба подивився на неї затуманеним поглядом, і раптом у його очах заграв хуліганський вогник.
Неля різко встала з-за столу.
— Ну, все, ми пішли! Ми готували вечерю, а вам прибирати! — і під руку з чоловіком, похитуючись, рушила рипучими сходами нагору, до спальні.
— Дивіться, четвертого не зробіть! — кинула їм навздогін Єлизавета Петрівна, а тоді до Клавки: — І ти йди в ліжко. Я тут сама впораюся. У тебе ж домашнє завдання: до кінця неділі прочитати «Живу воду» і зробити для Нелі літературознавчий аналіз.
Клавка не опиралася. Рідко коли випадала можливість залізти в ліжечко під теплу ковдру і під світлом настільної лампи читати донесхочу, знаючи, що завтра можна відсипатися хоч до самого обіду!
Вона захопила з собою дерев’яну різьблену вазочку з пахучою гілочкою сосни і поставила на стареньку тумбочку біля ліжка, присунула до себе лампу, загорнулася в холодну ковдру і, гріючи її своїм теплом, поринула з головою в читання…
Уночі вона прокинулася від того, що вовтузилася Єлизавета Петрівна, а тоді й сама відчула, що мусить відвідати дерев’яну кабінку на подвір’ї. Вони удвох спустилися з мансарди і завмерли на порозі будинку, де їх зустріли всіяне зірками небо, рипіння старої сосни й невідомість, що починалася за кілька метрів від порогу. Обережно, тримаючись за руки, освітлюючи ліхтариком стежку, вони пробралися до туалету, почекали одна на одну, а потім стрімголов кинулись до хати, неначе боячись, що їх засмокче темрява. Переводили подих уже нагорі, у своїх ліжках, гріючись під ковдрами. Схвильована зустріччю з природою, Клавка ніяк не могла заснути. Вона неспокійно крутилася, поки не вирішила вийти на маленький дерев’яний балкончик, що прилаштувався під «шпаківнею» мансарди. Довго вдивлялася в темряву, намагалася зрозуміти, чи видно звідси залізницю, і раптом…
…І раптом у темряві зблиснув жмут світла і водночас почувся гуркіт коліс, ритмічний і старанний. Вони — світло і звук — загрозливо насувалися, здавалося, прямісінько на хатину Сіробаб. Перед в’їздом на міст паровоз засвистів довгим попереджальним гудком, і це до смерті налякало Клавку: зараз її знесе разом із цим рипучим різьбленим балкончиком, знесе і відкине кудись у темну прірву лісів, ріки, лугів. Клавка зіщулилася, напружилася, згорбилася в очікуванні катастрофи, аж тут поїзд раптово повернув убік і вже зовсім мирно почахкав повз їхній будинок, пустивши ледь чутний хвіст димку, світячи поодинокими вузькими вікнами, а потім «попрощався» з Клавкою червоним вогником на хвості останнього вагона.
Незважаючи на те, що Клавка заснула пізно, та ще й уночі проґавила частину сну, вранці вона прокинулась рано і просто в ліжку продовжила читати. Вона поринула в текст, кинувши неуважний погляд на Єлизавету Петрівну, яка вийшла навшпиньки з кімнати, пропускаючи повз вуха галас і істеричні крики Костика, стукання ложок і виделок, звуки пересування меблів, хлюпання води у відрах…
Її гукнули на сніданок, і вона наспіх вдяглася, забігла в комірчину з рукомийником і вискочила у вітальню, де вони вчора вечеряли, але там нікого не було, а круглий стіл стояв на веранді, на ньому парував самовар із заварничком нагорі, лежав у скляній мисочці свіжий базарний білий сир з прожилками масла, манили до себе пахучий хліб на дощечці і сковорода з засмаженими базарними жовтими яйцями. За столом сиділи всі, на Костиковій шиї замість слинявчика зав’язали рушник: хлопчик якраз колупав ложкою манну кашу. Сонце сочилося крізь маленькі квадратики скелець решітчатої дерев’яної веранди, розграфлюючи на клітинки ірпінський сніданок. Усі обговорювали ранковий похід на базар і плани на день (треба було позбирати яблука і «щось із ними зробити»), а вона пила чай, не відриваючись від книжки.