Потім Клавка вирішила вискочити на хвилинку до дерев’яної кабінки на подвір’ї, стала на поріг… і закам’яніла.
Перед нею постав зовсім інший простір, до якого вона, міська дівчинка, не звикла, він зачарував її своєю незрозумілістю… Здавалось би, дача повинна мати садочок, город, квітник. А будиночок Сіробаб стояв серед великих віковічних сосон, між якими господарська рука Павла Миновича повтикала яблуньки. Фруктові деревця не мали змоги розвиватися на клаптикові лісу як слід — через брак сонця і життєвого простору, але якось прилаштовувалися, химерно вигинали гілки, тягли їх уздовж сонячних тунелів. Яблуньки були чудернацькими на вигляд, проте зовсім не жалюгідними, а навпаки: густо обсипані яблучками, вони немов свідчили про те, що не мають нічого проти сусідства спокійних, навіть трохи зверхніх сосон.
Яблука падали прямо на глицю, якою було встелено землю, і від того вони не бились, а сумирно й терпляче чекали, коли приїдуть господарі і зберуть їх до кошика…
…А потім Клавка знову читала й час від часу виходила на балкончик, щоб зустріти новий зелений потяг, який спершу радісно мчав їй в обійми, а потім, в останній момент, змінював свої наміри і повертав праворуч, демонструючи своє тіло гусені з багатьма ніжками-колесами.
…А потім вони обідали. І це була курочка. Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…
…А потім вона випадково заснула, і не зустріла ще кількох поїздів, чиї вітання чула крізь сон, і прокинулася лише на вечерю. Неля Мусіївна і Єлизавета Петрівна зварганили пиріг з капустою, щоправда, в дачних умовах він нерівномірно спікся, але від цього був не менш смачним. Після вечері всі, крім Клавки, сиділи навколо багаття і під розстроєну гітару співали пісень.
Неділя минула якось дуже швидко, бо після обіду — а це був борщ на бульйоні, що лишився від учора, і з капустою, що лишилася від пирога, — стали збиратися назад додому.
Клавка відчула жаль, що мусить розлучитися з цим шматочком чужого простору, який на кілька днів прийняв її у свої обійми.
Повантажившись, вирішили завезти речі Єлизавети Петрівни в Будинок творчості, куди вона приїде після Пленуму, і лиш потім повернули на Київ.
— Ну, що ж, — сказала Неля, коли вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу до міста. — Тепер, Клавко, прийшла твоя година. Давай, звітуйся про прочитане. Ложки-виделки не мила, яблука не збирала, по дрова не ходила, — маєш відробити…
Клавка начебто була й готова до розмови, але раптом зам’ялася:
— Не знаю, з чого почати.
— Ну, почни з того, сподобався тобі роман чи ні.
— Мабуть, більше сподобався, ніж ні…
— О, відразу видно, що ти виросла на Євбазі… — пожартувала Неля.
— Просто у мене якісь суперечливі відчуття…
Вона ще трохи помовчала, збираючись з думками.
— Я ж звикла до Яновського інакшого — «Вершники», «Чотири шаблі»… Всі знають, що він віртуозно володіє словом. Ти просто тонеш у тій мові… Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом…
Клавка замовкла на мить, щоб проаналізувати, чи не закучеряво вона висловилася.
— То що тебе хвилює? — поквапила її Неля.
— Як би це м’якше сказати… Роман залишає гнітюче відчуття…
— А ви, Клавочко, хотіли б, щоб Яновський писав, як Остап Вишня?
— Та ні. Не в тому річ. Роман про важке життя, ясно. Але не це гнітить… Можливо, я неправильно слово підібрала… Він не стільки гнітючий, скільки монотонний якийсь. Я не хочу сказати, що це погано, не подумайте! — виправдовувалася вона. — Ця монотонність оповіді… може, таким був задум автора? Це схоже на конвеєр, по якому рухаються приблизно однакові за розміром пакунки — це розповідні речення… всі речення правильної конструкції: обставина місця (часу) — підмет — присудок — додаток. Складнопідрядне речення — складносурядне. Все аж надто правильно… Ніяких тобі емоцій — ні позитивних, ні негативних. Ніяких оціночних суджень… Все досить одноманітно, якби не те, що на конвеєрі — в тих стандартних коробочках — лежать справжні дорогоцінності: діаманти, смарагди й рубіни української мови.