— Що, зовсім безнадійно? — спитала Неля.
— Ні! Що ви! — поспішила переконати її Клавка. — Роман чудовий! Просто трохи незвичний… Незвичний для нашого вуха. Ми ж звикли до емоційної розкоші української літератури, а тут усе якесь сухе… Може, це і є майбутнє нашої прози? Може, це і є новаторство? Може, це і є крок уперед у майстерності слова?
Вона знову замовкла. Але ніхто не хотів втручатись, аби не завадити Клавці виговоритися. І їй було що сказати, єдине — вона боялася, що їй забракне слів.
— Але у мене таке враження склалося, що роман не написаний письменником, а сконструйований інженером. Це така собі бездоганна словесна машина — кожна деталь у ній унікальна. Але це все-таки машина, вона хоч і вміє рухатися, причому дуже вправно, вміє видавати різноманітні звуки, але вона нежива. Це така собі майстерна хроніка. Лише деякі розділи прописані за знайомими нам законами роману…
— А любов там є? — поцікавилася Неля.
— Є. Але… — замислилася Клавка. — От теж дивно. У романі справжніми почуттями наділені не позитивні герої, а люди, в яких немає нічого геройського, а навпаки… Наприклад, божевільна Манька. Чи Мусій… Які в цього зрадника і брехуна почуття!..
— Даже врагу нічто чєловєческоє не чуждо, — прокоментувала Неля.
Клавка перебувала у сум’ятті.
— Я думаю, що цим романом Яновський перехитрив самого себе, — озвалася Єлизавета Петрівна.
— То ти його читала? — підскочила на місці Нелька. — А чого ж ти мовчала? Можливо, я б краще використала Клавку на зборі яблук, замість мучити її читанням упродовж двох днів і двох ночей!
— Я просто хотіла знати Клавчину думку, — здвигнула плечима Прохорова. — Вона читає багато і думки висловлює не кондові, як усі наші критики, а людські.
— Хочу, щоб ви, Клавусю, були моїм критиком! — озвався Павло Минович.
Клавка зашарілася.
— То в чому він себе перехитрив? — допитувалася Неля у Єлизавети.
— Мені бачиться так: Юрій Іванович хотів зробити взірцевий, з погляду соцреалізму, твір на догоду дня, але той його і вбив… Бо насправді душа його не лежала до нього.
— Стоп, Лізо, то твір соцреалістичний? — уточнив Сіробаба. — Я правильно зрозумів? Чому ж до нього чіпляються?
— Бо він песимістичний. Я ж кажу, без любові він його писав. Без натхнення. Що було в нього на душі, те й вилилося на папері, — спробувала пояснити Прохорова.
— А якщо життя в країні таке зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістичне, то що? Не змальовувати, а вигадувати його?
— Як би тобі пояснити, Пашо, — замислилася Прохорова. — Мені здається, зараз така настанова партії і особисто Йосифа Віссаріоновича, щоб письменникам, художникам, кінематографістам малювати щасливе соціалістичне майбутнє, але так, начебто воно вже є зараз.
— Тобто, повторюю, вигадувати його? — вперся Павло Минович.
— За великим рахунком, уся література — це вигадка. Слово «змальовування», вжите до літературного твору, — це фікція. І кожна епоха в літературі має свою колективну вигадку. Зараз — час соцреалізму.
— А ви, Клавочко, що з цього приводу думаєте? — поцікавився Сіробаба.
— З якого саме? — завагалася та. — Я не дуже вправна в теоретичних питаннях…
— Тоді скажіть як практик, як читач: «Жива вода» Яновського — соцреалістичний твір?
— На мій розум — так. Тема сучасна… Це широченне полотно сучасності! Тут є все: і колгосп, і партія, і повоєнне село, і недбайливий господар — голова сільради, і хороший господар — голова колгоспу, і переселенці з Польщі, і взірцева як на наш час жінка, і дурна баба, і брехун, і фашистський посіпака, і Східна Україна, і Західна, п’яниці і святенники, полонені німці на відбудові Хрещатика, підпільники й шахтарі — багато шахтарів. Тут і Донбас, куди їдуть дуже різні люди — і комсомольці в пошуках романтики, і заміжня жінка, яка тікає від нелюбого чоловіка-інваліда, і воєнний злочинець з наміром загубитися на значною мірою неконтрольованій території — словом, усе. Наскільки я розумію, Юрій Іванович бездоганно дотримується партійних вимог щодо теми…
— Але ж роман не оптимістичний!
— Так, не оптимістичний.
— Значить — не соцреалістичний?
— Павле Миновичу, відчепіться від мене! — розсердилася Клавка.
— Послухай мене, — перевела на себе увагу Сіробаби Прохорова. — Пам’ятаєш пам’ятник Артемові роботи Кавалерідзе над Святогорським монастирем?