— Ну, так… — завагався Павло Минович.
— Я б назвала це взірцем соцреалізму в галузі скульптури. Монументальність, певний схематизм — у позитивному значенні слова, форми. Тематика.
— Згоден.
— Як ти думаєш, він оптимістичний? Артем?
— Не знаю…
— Ну, так, він не либиться і повного щастя не виражає. Він суворий, але разом із тим він показує, що у нас «всьо харашо». Правда?
— Припустімо.
— А от у Яновського — «всьо плохо»!
— Так і в Горького «Мать» — «всьо плохо»!
— Дурний ти, Сіробаба, як пень! — розсердилася Єлизавета Петрівна.
— От так завжди! — з досадою плеснув себе по колінах руками Павло Минович. — Лізко, ти не відповідаєш на моє питання: твір «Жива вода» соцреалістичний чи ні?
— Соцреалізм буває різний. Йосиф Віссаріонович і партія вважають, що зараз на часі такий соцреалізм, який би переконував людей, що в нас «всьо харашо». Нам зараз так потрібно. Ми таке пережили у війні… Треба підняти дух людей… Ми ж усе-таки інженери душ… Але, за великим рахунком, усі сучасні радянські письменники — соцреалісти.
Поки той перетравлював інформацію, Прохорова продовжила:
— Посудіть самі: радянські письменники не можуть не бути соцреалістами. Розумієте, ми всі живемо в реальному світі, в реальному соціалістичному світі, де працюють заводи, колгоспи, електростанції, де є РОЛІТ, війна, мир, Сталін, Жданов, партія. Ми пишемо те, що бачимо, а не уявляємо, яке життя на Місяці. І хочемо чи не хочемо — ми самі є продуктом соцреалізму і водночас творцями соцреалізму.
В машині деякий час панувала мовчанка. Навіть Костик мовчав: Неля завбачливо купила йому на ірпінському базарі червоного півника на паличці, і він зосереджено його облизував.
Раптом озвалася Неля Мусіївна:
— А Рильський?
— Що — Рильський? — відразу не зорієнтувалася, про що йде мова, Прохорова.
— Він хто? Соцреаліст?
— Зараз — так. Він же так само живе в цьому світі, в цій країні, а не на безлюдному острові…
— І навіть його «Мандрівка в молодість»? Вона теж соцреалістична? — ядуче спитала Неля.
— Навіть «Мандрівка в молодість». Як би вам пояснити?.. Наш РОЛІТ уявляєте? — спитала вона у друзів.
Усі кивнули.
— Він складається з двох частин. Ми з вами живемо в давнішій його частині, тій, що начебто «збігає» вниз уздовж вулиці Тимофіївської. Її закінчили будувати в 1936 році. Не будемо зараз згадувати, як спаплюжили перший проект Кричевського… Зараз не це головне. Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з п’ятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода» — це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість» — це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, — дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів.
Поки перетравлювали трактування соцреалізму за версією Єлизавети Петрівни Прохорової, в машині було чути лише плямкання Костика.
— А я хто? — несподівано спитав Сіробаба. — Теж соцреаліст?
— І ти, Павле Миновичу, і ти, дорогий! Тільки ти представляєш українофільське, хлопоманське крило соцреалізму.
— Шо-шо? — незадоволено наморщив лоба той.
— Ну, як тобі пояснити? — замислилася на хвильку Прохорова. — Ти як шкільний вчитель Ступай-Ступаненко з «Патетичної сонати» Миколи Куліша, який мріяв на червоному стязі Радянської України вишити дві стьожечки — жовту і блакитну.
— Мамо, півник скінчився! — зарепетував Костик.
Добре, що він це зробив, інакше Прохорова зараз би отримала за стьожечки.
— Ми вже майже в Києві, синку! — жваво відгукнулася Неля Мусіївна. — Потерпи ще трохи!
— Не хочу терпіти! Мені нудно! — занив він і став стрибати на задньому сидінні, обтираючи липкі руки об Клавку і Єлизавету Петрівну.
— Нелько, зроби йому щось! — закричала Прохорова. — Він мені нову сукню зіпсує!