Ось прийшло і начальство, Клавка виструнчилась, як піонерка на лінійці. Її перепитали, чи все готово до початку, вона завзято кивнула.
Фойє спорожніло. Клавка тихенько зайшла у залу засідань. Вона мусила стежити за роботою стенографісток, а вони мали дуже зручне місце для роботи, біля них Клавка примоститься і, поки погляди письменників прикуті до сцени, за ними поспостерігає.
На сцену вийшла президія Пленуму.
Клавка озирнулася по перших рядах зали. Представники ЦК присутні, але Бакланова не видно. Так і було задумано. Ось зараз закінчиться перше засідання, вона збере стенограму докупи й, поки письменники обідатимуть і відпочиватимуть, занесе її, ще «гаряченьку», до ЦК. Так її проінструктувало начальство.
Іван Ле, що сидить у президії, стукає олівчиком по карафці. Засідання починається.
На трибуну виходить Олександр Євдокимович.
— Шановні товариші, дозвольте відкрити наш Пленум Спілки радянських письменників України! Порядок дня: виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». Які будуть пропозиції? Прийняти? Порядок денний прийнято. Щодо регламенту які будуть пропозиції? Скільки просимо для виступів?
Пролунали голоси із залу:
— Двадцять хвилин.
— Інших пропозицій нема?
— Нема.
— Регламент приймається. Є пропозиція завтра працювати з 11-ї ранку до 4-ї години дня і після перерви з 7-ї до 11-ї години вечора. Будуть інші пропозиції?
— Нема.
— Порядок роботи схвалено.
Із-за столу підіймається Іван Ле.
— Слово для доповіді надається товаришеві Корнійчуку.
Олександр Євдокимович знову виходить до трибуни.
Клавка зітхнула з полегшенням.
«Ну, все, можна розслабитися. Пленум почався. Перша стенографістка працює. Трохи хвилюється. В принципі, для підстраховки є віддрукована копія доповіді Олександра Євдокимовича, але він може й зімпровізувати…»
І справді, він трохи відхилився від написаного раніше. Виступає не «з папірця».
Клавка відключилася, бо те, що чула з трибуни, вона, з певними змінами, двічі передруковувала. Можна знову трохи роззирнутися по залу.
Письменники спокійні, але певна напруга читається з їхніх облич. Це тривога перед невідомим. Поки що нема чого хвилюватися — Олександр Євдокимович проголошує, так би мовити, теоретичну частину. Цитує уривки з постанови, пояснює. Письменники трохи розслабилися. Відпустило. Невідоме більше не лякає.
Помінялися стенографістки. Друга присіла біля Клавки, а перша побігла до машиністки надиктовувати щойно записане.
Клавка знову кинула погляд на зал.
— Ряд письменників старшого покоління, які в минулому були у ворожих націоналістичних організаціях, у ці роки написали твори, в яких відбивалося будівництво нашої країни, і тільки тому, що частина ваплітівців почала працювати на радянську тематику, наші критики не звертали уваги на їхні буржуазно-націоналістичні помилки…
І письменницький зал, заколисаний попередніми нейтральними висловлюваннями Голови Спілки, раптом здригнувся: зараз буде!
«Не буде, — подумки заперечила їм Клавка. — Ще не час, іще пару абзаців… Трохи-трохи зачекайте…»
І ось вона, перша несподіванка:
— Я, товариші, був присутній на засіданні Політбюро, коли розглядався сценарій Довженка. Був там і Довженко, була там група запрошених українських письменників. Рильський, Бажан. Ми були вражені. Товариш Сталін аналізував цей сценарій. Він сказав Довженкові у вічі: ви на сто кілометрів стоїте од ленінізму, од марксизму…
Хоча, якщо чесно, несподіванкою для багатьох письменників це не стало. В кулуарах давно шепотілися про те, як «український радянський режисер Довженко у своєму сценарії міг дійти до такого брутального наклепу на радянський народ і на Червону Армію», смакували вислів Молотова: «Как вы могли самое дорогое, воспетое лучшими писателями Украины, самый трогательный образ, созданный украинской литературой — образ украинской женщины, — оплевать?»
По залу пробіг шумок. Усі стали очима шукати Довженка.
Не шукайте. Його нема. Ті, хто любив Довженка, і ті, хто його не любив, чекали на продовження розправи. Але її не було. Корнійчук процитував Сталіна і Молотова, закинув тим українським письменникам, хто читав сценарій (не називаючи прізвищ), чому вони не побачили того, що побачили керівники партії, і швиденько переключився на іншу тему. Він свій обов’язок виконав: покритикував. А топтатись йому сьогодні не хотілося.
— Найголовніше, товариші, що до нас прийшла талановита молодь. На нараді у серпні виступали не тільки наші молоді товариші, а й передові громадяни країни, і вони критикували декого зі старих письменників за їхні помилки. Вони казали: «Ми молодими вчилися на їхніх творах, а тепер читаємо і бачимо, що вони помиляються…»