«Невже це і є той самий „найголовніший читач“, про якого говорили між собою Неля Мусіївна, Єлизавета Петрівна і Павло Минович? Людина, що тримає пульс усієї української літератури? І невже я зараз у кабінеті цього звіра, здатного одним розчерком пера зруйнувати всі літературні авторитети?»
Її пронизало невідоме доти почуття, хоча й тривало воно лише секунду. Це був якийсь паскудненький натяк на торжество від того, що звір, якого всі бояться, лежить… чи принаймні може лежати біля її ніг…
Це почуття налякало її. Невже вона може себе уявити поряд із тим, хто нацьковує письменників одне на одного? Хто принижує Яновського? Хто посягнув на найсвятіше — на Максима Тадейовича?
Ні! Ніколи!
Це не він. Це не Олександр Сергійович. Он який він делікатний, інтелігентний, начитаний! Він не міг би… Ні.
Клавка майже переконала себе в цьому, і тут якраз впливла лебедем у кабінет Віолетта Ромуальдівна (що за ім’я якесь нерадянське?) з тацею, на якій стояло дві склянки в підстаканниках з гарячим чаєм чудового брунатного кольору.
Клавка звернула увагу, що дама з халою поставила першу склянку перед Олександром Сергійовичем, незважаючи на те, що він сидів далі від дверей, ніж вона, Клавка, а вже потім — перед нею. Партійний ритуал? Треба запам’ятати. Вона зазвичай робила інакше. Першу чашку — гостеві, потім — господареві кабінету.
Коли секретарка Бакланова вийшла, Клавка продовжила роздуми.
«Той, хто „нагорі“ приймає рішення про українську літературу, — це, напевно, сам Каганович», — переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симетрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.
Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.
«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».
Клавка один раз там була… Бр-р! Глухе, чорне Полісся… Дрімучий ліс, чорні курні хати, їхати від Чорнобиля на підводі чи не півдня… В щоденному меню селян — жито, картопля, гриби… Здається, соціалізм сюди нескоро добереться… Хоча ні, він і сюди завітав! У сільраді Клавка бачила плакат «Есть метро!», на якому зображені Лазар Мойсейович і Йосиф Віссаріонович. Очевидно, це ще з тих часів, коли милозвучні «Кабани» не перейменували на «Кагановичі». Клавка довго роздивлялася плакат у сільраді, поки дядь-Гаврило «вибивав» з п’яного голови обіцянку не карати його сестру Горпину за те, що вона нарубала собі дров у лісі.
Клавка тоді сиділа в сирій кімнатці сільради і дуріла: навколо села непрохідний ліс, а нещасну селянку хочуть віддати під суд за в’язку дров! І тут — серед повного абсурду в цій смердючій кабанівській сільраді — плакат з оптимістичними картинками Москви, з усміхненими вождями, зі схемою московського метрополітену і написами «Нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики»!
Метро і Кабани, тобто Кагановичі? Це ж навіть не дореволюційне село, а село часів Київської Русі! Зі ступами, серпами, коцюбами, бортнями, прялками, веретенами… І Лазар Мойсейович на плакаті: вусатий, круглощокий, в добротному пальті й кепці… Такий добродушний і радянський…
Клавка сьорбнула чаю, вийшло трохи заголосно, і вона почервоніла.
— Вибачте, — тихенько сказала вона
Олександр Сергійович посміхнувся. Вона помітила дрібні зморшки на його обличчі, вони були зовсім не загрозливі, навпаки, підкреслювали натуру добру й інтелігентну.
«Ні, він не міг!» — остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.
Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.
— Ви обідали, Клавочко? — ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.
— Ні… — трохи манірно відповіла та.
Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.
— Ось тут у мене бараночки… Це мої друзі. Вони завжди виручають мене, коли я не встигаю пообідати.
Він підніс їй кришталеву цукерничку.
Вона взяла кілька бубликів.
«Ні, він точно не міг!» — іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.
Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту п’ятнадцять.
Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання… Хоч би не запізнитися!