Час до перерви минув дуже швидко. Розклавши стенограму на три примірники, вона побачила, що стосики сьогодні вийшли пухкенькі.
«Ого, скільки набалакали!» — посміхнулася.
Клавка впіймала себе на тому, що сьогодні, слухаючи диктовку стенографісток, цілком механічно виконувала свою роботу, дбала про технічну сторону справи і не занурювалась у зміст сказаного на Пленумі.
На цей раз ніхто з доповідачів не вичитував свій текст (вони, напевне, й не додумались це зробити), тому Клавка без затримок зібралася і вискочила з червоною папочкою на вулицю. Вона почувалася так, неначе йде на побачення. А хіба ж це не побачення? Ну, нехай не справжнє, а службове, але ж побачення!
Біля входу на неї вже чекав Овсянніков.
— Добрий день, Сергію Івановичу! — привіталася вона.
— Здравія желаю, товаріщ командір! — пожартував він.
— Як настрій?
Овсянніков, очевидно, був здивований: Клавку не помічено як людину, яка любить розбалакувати з водіями, проте виду не подав.
— Отлічно, товаріщ командір!
— Ну що, в ЦК? — поставила вона риторичне запитання.
— Так точно, товаріщ командір!
Погода була сонячна, і такий самий сонячний настрій був у неї на душі. І ніхто його тепер не зіпсує. Навіть «дама з халою». Сьогодні вона нагадувала Цербера з давньогрецької міфології — так ревно охороняла кабінет свого начальника, що від неї можна було сподіватися, що замість «Добрий день» вона скаже «Гав!». Але, зиркнувши на папочку в руках Клавки, Віолетта змінила свою подобу з Цербера на Харона, того самого міфологічного персонажа, який, помітивши в Одіссея золоту гілочку, без зайвих слів пропустив його в царство Аїда.
«Аїд? — здивувалася Клавка своїй асоціації. — Тіпун мені на язика!»
Але ці несподівані метафори, — спершу Цербер, потім Харон і, нарешті, Аїд — цвяшком засіли їй у голові, й вона, озирнувшись по кабінету Бакланова, несподівано відчула себе в підземному царстві мертвих («мертвих письменників», — подумалося їй) і мимоволі похолола.
— Добрий день! — привітався до неї Олександр Сергійович і простягнув руку.
Клавка відповіла на потиск і відчула, що його рука суха, і не просто суха, а якась така… словом, як і має бути у людини з царства мертвих.
«Це він, — підказував їй Здоровий Глузд. — Бакланов — це ВІН. Трунар української радянської літератури».
«Ні, це не він! — натомість опиралося її Бабське Нутро, яке не хотіло розпрощатися з ілюзіями про щасливе заміжжя з працівником ЦК. — Він не такий!»
«Такий, такий, дівчинко. Такий!»
— Добрий день, Олександре Сергійовичу, — відповіла Клавка, і від внутрішньої боротьби її привітання вийшло якимось зіжмаканим.
Натомість ніздрі Бакланова затремтіли, як при їхній першій зустрічі.
«„Белая ночь“ подіяла», — зробила висновок Клавка.
— Повечеряємо сьогодні разом? — несподівано запропонував Олександр Сергійович.
«Так відразу? — отетеріла вона. — Як кажуть в Кагановичах, „зрання не сравши“», — промайнуло в її голові, і вона автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, що висів перед нею на стіні за кріслом Бакланова.
Каганович був дуже незадоволений. «Твій дядь-Гаврило — це далеко не всі Кагановичі!» — промовляв він.
Клавка перевела погляд на Йосифа Віссаріоновича. Тому жарт сподобався: він посміхався в густі, як помазок для гоління, вуса.
Це тривало лише одну мить. Але Бакланов помітив рух її очей.
— Вони не проти, — пожартував він, і його обличчя вкрилося зморшками, які робили його привітним і цілком безпечним.
Клавка не була готова до такого повороту. Недосвідчена в амурних справах, вона розгубилась: як на запрошення в ресторан жінки відповідають чоловікам: дякують чи милостиво приймають пропозицію?
Вона мовчала, підбираючи правильну відповідь.
Бакланов посміхнувся: здавалося, він зрозумів Клавчин стан.
— Ну, то як?
Все, на що спромоглася Клавка, — це кивнути головою.
— Домовилися, — лагідно сказав той. — Тільки це буде трохи пізно: після Пленуму відбудеться невеличка нарада Президії Cпілки з Лазарем Мойсейовичем… Ви ж не проти пізніх трапез?