— Під час громадянської війни воював у Червоній армії…
«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»
— А далі — інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тим, ким я є тепер…
«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»
— А літературою давно цікавитесь?
— Усе своє життя. Ще хлопчиком…
«… ховав книжки під подушку від батьків…»
— … ховався в чулані…
«В комірчині», — поправила його Клавка подумки.
— В комірчині, — виправився він. — Від батьків. А потім… — він затнувся, — революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посаді, як прорвало…
— Ясно, — знову без ентузіазму промимрила Клавка.
Бакланов не помічав її гнітючого настрою.
— Офіціант! — гукнув він.
Прийшов «пам’ятник».
— Нам — морозива! — радісно скомандував Олександр Сергійович, а тоді глянув на Клавку. — Клавусик, морозива? — перепитав.
— Морозива! — сказала вона і вишкірилася на офіціанта, вдаючи щасливу посмішку.
Той кивнув і слухняно вийшов, забравши брудні тарілки.
Вселенська туга, що охопила Клавку, проникла в кожну клітинку її тіла. Тепер їй хотілося, щоб ця вечеря вже нарешті скінчилася, щоб вона могла залізти у своє ліжечко — єдине місце, де почувала себе щасливою, — і залягти в сплячку, бажано зимову…
Тим часом Бакланов жваво про щось розповідав, але Клавка не чула його слів, вона механічно кивала, натужно посміхалась, а сама думала про те, що насправді не так уже й погано бути старою дівкою: принаймні, у неї є свій світ, куди вона пускає лише Емму, дядь-Гаврила, Єлизавету Петрівну, ну, ще інколи Сіробаб. А тепер їй усе життя доведеться жити з цим жовтим сморчком у вселенській нудьзі…
Принесли морозиво в розеточці. Клавка проковтнула його одним махом, сподіваючись, що так зробить і Олександр Сергійович, після чого можна буде нарешті піти звідси. Він же — навпаки — набирав морозиво на ложечку малесенькими порціями, а потім грів у роті, перш ніж ковтнути.
«Боїться захворіти, — подумала вона. — Больний». — І її знову огорнула туга.
— Ну що, пора йти? — спитав Бакланов.
«Нарешті!» — з полегкістю зітхнула Клавка.
— Вам… тобто тобі, сподобалося?
— Дуже! — вклала у свої слова якомога більше захоплення Клавка. — Велике вам спасибі!
— Тобі…
— Що?
— Ми домовилися на «ти».
— А! — згадала Клавка. — Тобі… — це останнє слово застряло у неї в горлі, і вона ним мало не подавилася.
Вона встала з-за столу і невпевнено подивилася на відкриту коробочку з колечком, не знаючи, що з нею робити: брати? Це значить остаточно собі сказати, що назад дороги нема. Але ж не залишати її тут!
— Це твоє! — сказав Олександр Сергійович, зрозумівши її вагання як природну скромність, і вклав коробочку їй у руки.
— О, дякую! — сказала вона.
«Ще б пасувало сказати „Яке воно гарне!“», — порадила вона сама собі.
— Яке ж воно гарне!
— Я сам вибирав! — гордо сказав Бакланов.
«Невже золоте? — прицінилася вона. — Треба буде показати Прохоровій».
У машині Олександр Сергійович весь час сипав старими заяложеними жартами, розповідав анекдоти «з бородою», а водій сміявся від душі, неначе чув їх уперше в житті. Пробувала сміятися і Клавка.
— Заїжджати? — спитав Митя перед підворіттям, що вело до її будинку.
— Заїжджай! — весело скомандував Бакланов.
«Навіть Митя знає, де я живу! — подумала Клавка з досадою. — Напевно, він один із тих „мордоворотів“, які завозили ящик з яблуками».
Біля входу в під’їзд Олександр Сергійович узяв її за руку:
— Ну то що? У неділю — по Дніпру?
Клавка кивнула.
— І наступного тижня розпишемось!
Клавка здригнулася:
— Чому так спішно?
— Так треба, Клавочко, так треба. У цьому місяці розподілятимуть квартири у новому будинку. Це гарна нагода отримати чотири кімнати на двох.
Він зам’явся.
— А до того ж…
— Що? — Клавці здалося, що внизу, у вікні Бронштейнів, ворухнулася шторка.
— До того ж, я поспішаю, щоб ти не наробила дурниць…
І він розсміявся, перетворивши останню фразу на жарт. І, щоб відвести увагу від цих слів, поцілував її в губи.
Поцілунок був сухим і безбарвним. «Формальним», — підібрала епітет Клавка.
«Ну що ж, таким і має бути поцілунок Аїда!»
Розділ 14
Зранку Клавка вийшла зі свого дому на Чкалова 45-в і зупинилася на місточку, перекинутому від під’їзду через ровик, викопаний перед напівпідвальним поверхом, щоб його мешканцям до квартир потрапляло сяке-таке світло.